Back to school in your 30s

2019-02-06 19:28:15 Зазвичай, якщо трапляється щось неприємне, я розповідаю це з іронією. Сьогодні мені складно іронізувати, тому я просто серджусь.
Річ у тому, що не дивлячись на те, що в нашому університеті булінг в класичному розумінні цього слова не існує, але булінгу в розумінні «ти відрізняєшся» існує, мабуть, як і скрізь.
В перший день універу у нас була зустріч студентів першого курсу усього нашого факультету з деканом. На вулиці ще було тепло, тож зустріч відбулась біля корпусу. Всі студенти разом з деканом стояли колом. Я стояла за спиною у декана і всіх уважно роздивлялась. В результаті вийшло, що я роздивляюсь їхній одяг. Я згадувала свою групу і з жалем думала про те, що одягатися як арлекіни і виставляти себе повним придурком вже не в моді. Всі вони виглядали нормально. Хоча один пацан одразу впадав в око. У нього були окуляри з величезними лінзами, одяг на 4 розміри більший за нього, а сам він дуже дрібний. Він не міг стояти спокійно, тож підстрибував і пританцьовував. Коли декан спитав що йому коїться, він відповів, що він у захваті, «Я буду хіміком!!». При цьому, ця чотирирічна дитина в тілі 17 літнього хлопця розмахувала руками і ледь могла встояти на одному місці. Коло студентів одразу почало шепотітись і посміюватись, очевидно, що з нього. Я пам’ятаю, як тоді подумала “удачі з тим, щоб викладачі запам’ятали ваші імена, ідіоти”. І я мала рацію. За цілий семестр я, мабуть, кожного з них бачила щодня, але пізнавала тільки того хіміка. Ну і може ще пацана у якого зріст 2,2 метра. Тому що камон.
А нещодавно трапилось ще дещо, через що весь цей праведний гнів.
В загальному чаті нашого факультету часто обговорюють одну викладачку. Вона завжди є предметом стьобу і сміху і навіть героєм карикатур. Маю визнати, вона дійсно колоритна жінка. Щоразу у неї на парах я роздивляюсь її костюми з щирим захватом. Я не знаю з якої скрині вона їх дістала, але я впевнена, що такого вже багато десятиріч ніде не купити. Нещодавно чатік пожвавішав. У них була нова тема для обговорення: ця викладачка прийшла на пару до екологів з туалетним папером приклеєним до черевика. Хтось це сфоткав. Далі слідував потік збиткування. Я думала, що вони поржуть і це вляжеться. Але це триває вже два тижні. Нещодавно це підхопили мої одногрупники і навіть намагались втягнути мене в цю розмову. Ну і відбулась картина як у фільмі екзорцист - моя голова повернулась на 180 градусів (бо я сиджу за першою партою) і промовила:
- Вам, звісно, бовдурам не зрозуміти, але вона робить все, що вона може, все, що від неї залежить. Вона дивиться в дзеркало перед тим як вийти з дому. Вона одягається в те, що вона може собі дозволити і робить собі зачіску, яку на її погляд пристойно носити викладачці. Вона не виглядає так для вашої втіхи. І ви не подумайте. Я теж за те, щоб стібати всіх підряд, але бажано в обличчя і точно не за зовнішність.
10 років тому, я працювала з чуваком у якого була лупа, весь одяг в масних плямах і його клавіатура завжди була заліплена залишками їжі. І звісно його стібали за це всі підряд. Зараз він біг босс, з красунею дружиною і вони живуть у Швейцарії і у них все чудово. І це тільки один з сотні подібних прикладів, які одразу приходять в голову. Сотні історій типу “він не знав що таке мило і став директором корпорації”. Тож..
Поки інші дітки намагаються бути однорідною масою, щоб бути прийнятим в студентське суспільство, яке гнівно збиткується з “задротів”, “задроти” продовжують збирати комах і пришпилювати їх до своєї колекції, вивчати напам’ять Сільмаріліон, грати на термінвоксі. І знаєте що, популярні дітки? У вас пішов зворотний відлік. З часом ці дивні хобі ставатимуть все більш цікавими для оточуючих. Бо головна думка, яку ви не розумієте: Може у тебе дивний одяг, дивне хобі, дивна поведінка, може у тебе лупа, соплі в носі, тебе може знудило на людях, до твого черевика приклеївся туалетний папір. Завтра ти продовжиш робити свою справу і про «інцидент» скоро забудуть. Лупу можна вилікувати. А те, що ти абсолютно пересічна особистість - невиліковно. Відкрити / Коментувати

2019-01-20 18:42:50 Довелось сховатись за кафедру, коли він проходив повз. Відкрити / Коментувати

2019-01-20 18:42:50 Про цю історію мене попросила написати подруга. Я довго думала як це зробити. Зазвичай я хоч трохи змінюю факти, щоб не видавати людей, про яких я пишу. Але з цієї історії слів не викинеш, тож буде як є.
В грудні закінчилась наша перша сесія. Було весело. Ти можеш бути з кимось запеклим ворогом, але сесія всіх робить близькими друзями, якщо ти “знаєш як вирішити цю задачу”.
В день останнього екзамену я домовилась зустрітись з подругою в нашому барчику недалеко від універу. Навколо нашого корпусу є пару студентських забігайлівок, які по суті працюють на студентів і виступають по пиву, але є і кілька барів, де студентів ніколи не побачиш, бо навіщо змішувати різні види алкоголю (і що в біса таке трипсек?) в претензійному келиху, якщо за ці гроші можна випити 4 пива.
Екзамен закінчився раніше, тож я вирішила просидіти ті пару вільних годин в улюбленому барі і там дочекатись подругу. Я навіть не встигла переступити поріг закладу, як до мене вже підбіг наш бармен з наїздом “Це один з твоїх! Забери його звідси, ти не уявляєш як він всіх дістав!”. І показав кудись в бік барної стійки. Коли я побачила чувака з мого факультету, який майже валявся обличчям в стійку, то все стало трохи зрозуміліше. Виявилось, що цей пацан сидить там зранку, а персонал того закладу думає, що оскільки я вчусь в універі, то всі студенти - це мої діти. Навіть якщо я з ними не знайома.
- Чувак, я навіть не знаю як його звати, як вийшло, що я несу за них відповідальність?
- Якщо ти його не випхаєш звідси, то можеш забути про свій столик біля вікна, - шантажує бармен.
Який вибір у мене був?
Я видихнула і підійшла до пацана:
- Друже (все ще не знаю як його звати, хоч і бачила його на спільних парах), тобі час додому. Давай я викличу тобі машину.
Сумний п’яний хлопець підняв голову, повернувся до мене, якийсь час концентрував на мені зір, а тоді наче пізнав:
- О, привіт! Я ще не хочу додому.
Весь цей час бармен стояв віддалік і дивився в інший бік, але було очевидно, що він слухає як я виконую завдання. А у мене закінчились варіанти, бо окрім “я викличу тобі машину” я могла тільки фізично його винести на вулицю.
Поки я обдумувала наступну фразу, пацан сам повернувся до мене:
- Мені насправді дуже сумно.
В цей час бармен подивився на мене з виразом “Бачиш?! І таке лайно цілий день.”.
- Чому тобі сумно? - А що робити? Довелось імпровізувати.
- Мене покинула дівчина, з якою ми були разом рік! Я думав, що у нас все було серйозно...
- Звісно. Бо зазвичай так і буває коли тобі 18…
Це гірше ніж я думала, я наївно сподівалась, що він завалив сесію чи шось таке. Я була морально не готова.
Потім була довга пауза. Він уважно і вдумливо дивився собі в келих, а тоді повернувся і майже тверезо спитав у мене:
- Скажи чесно, з висоти життєвого досвіду, як часто я себе так почуватиму?
Бармен стрельнув у мене поглядом і у нас відбувся діалог без слів, який буває тільки між знайомими людьми. Його погляд казав “Збреши йому, бо від правди він піде стрибне з моста”, а мій у відповідь “Треба було самостійно це вирішувати, а ти відрядив мене.”
- Ну… Ти будеш так почуватись періодично.
Пацан ще помовчав, щось зважував.
- А якщо я не буду занадто піддаватись емоціям?
Я майже пишалась ним. Він у 18 зрозумів, що треба знаходити вихід і можливо цей вихід це стати беземоційним роботом. Але...
- Чувак, дивись: скажімо ти йшов вулицею і десь зі стіни стирчала арматура, ти об неї сильно вдарився. І от ти вирішив, що з цього дня ти будеш екстраобережний і уважний і більше ніколи ні об що не будеш битись. На жаль, це не страхує тебе від цеглини, яка може впасти тобі на голову, або від необережних водіїв.
Це був той випадок, коли ти усвідомлюєш в середині фрази “боги, навіщо я це кажу?!”. Але це наче коли тебе нудить. Ти не можеш всередині процесу просто вирішити зупинитись.
Бармен демонстративно ляснув себе по лобі, фейспалм в мою адресу.
Пацан помовчав якийсь час, а тоді повідомив:
- Мені час додому.
Викликав таксі і поїхав.
Канікули закінчились. Все норм, я його бачила, він живий. Відкрити / Коментувати

2018-12-07 02:27:00 Тож я трохи скомпрометувала результати свого дослідження, оскільки не змогла бути стороннім спостерігачем як радив Кусто, і влізла в екосистему. Тепер я спілкуюсь зі своїми одногрупниками. Але про наше спілкування я напишу завтра. Зараз про скорочення популяції.
Сьогодні була зустріч з якимись вченими, що приїхали звідкись. Для того, щоб вченим було приємно, університет вирішив скликати для них слухачів. Попросили всіх студентів усіх курсів нашої спеціальності бути присутніми. В листі капсом так і було написано ТЕРМІНОВО - ЯВКА ОБОВ’ЯЗКОВА. Що цікаво - лист прийшов вчора об 11 вечора, а лекція відбулась сьогодні о 10. Тож окрім тону листа, універ підкреслив нашу меншовартість запросивши нас в останній момент. Звісно. Всю увагу гуманітаріям. У них в корпусі є опалення і гаряча вода в крані і з вікон немає протягів. Але поки не про те.
На зустрічі я змогла побачити нас повним складом. Моя група починала з того, що нас було 10. Як віршик з Агати Крісті про 10 маленьких негренят.
“Десять солдатиків за вечерю сіли”
Зараз нас 8. На другому курсі зараз вчиться 5, на третьому - 3. На четвертому не лишилось жодного.
Поки що я не розумію чому саме так. Крім того, мене це тепер теж стосується. Чому всі валять? Предмети занадто важкі? Нецікаві? Неприкладні? Біологи випадково впустили чашку Петрі з бактеріями, що поїдають плоть і ми всі вмираємо?
І головною подією дня було те, що один з моїх одногрупників повідомив, що він валить теж і нас лишиться семеро…
“Восьмеро солдатиків Девоном гуляли;
Один з них не повернувся — семеро зосталось.”
А з усіх наших хлопчиків - оцей мій улюбленець. Тож я довго вагалась, але врешті вирішила влізти в його справи. Виявилось, що він щось невчасно пропустив, а нам дали багато матеріалу, назбиралась купа всього і “всьо пропало” і тепер він хоче просто піти. У мене було дві реакції. Перша, це звісно те, що оці нікчемні проблеми невимовно нікчемні. І друга. Мені здається чи він геній? Він дійшов в 17 років до істини, до якої я і досі мрію дійти: щось дається занадто складно - покинь.
В результаті мені довелось прочитати йому чотирьохгодинну лекцію на тему того на скільки просто вирішуються такі питання, що це мікроменеджмент і все це підкріпила історіями як я десятки разів висіла на волосині в універі і боялась, що мене відрахують і вірила, що погрози справжні і виконуються. Ну і я додала трохи ноток “що ти робитимеш зі своїм життям” бо завжди мріяла, щоб це казали не мені, а я комусь.
Але він весь час з сумнівом хитав головою. Я сиділа поряд і пила чай. Фіналом нашої розмови було його запитання:
- Я так не люблю оці моменти, коли треба “вирішувати” щось з кимось. Я хочу, щоб були чіткі правила і умови і тоді я буду ним слідувати. Це, мабуть, часто в житті доведеться “вирішувати", так?
Я захлинулась і залила чаєм всі конспекти і телефон. І це тривало так довго, що «я вдавилась»-кашель перейшов в глибокий сиплий «я курила 50 років»-кашель. Це і була відповідь на його запитання. Він все зрозумів. Я зібрала речі і пішла, залишивши його вдумливо вдивлятись у вікно.
А трохи пізніше він мені написав, що я його не переконала і він залишить групу.
“Зоставили солдатика сумного і самотнього;
То він повісився з нудьги — і не лишилось жодного.” Відкрити / Коментувати

2018-11-11 00:04:37 Цікаво, що ще до вступу, починаючи з першого ЗНО, я очікувала для себе особливого ставлення. Бо я ж типу поважного віку, що є великим досягненням. І багато в чому я його отримувала: половину предметів мені перезараховують, розмовляють як з людиною, якій надають платну послугу, а не як зі студентом, а одногрупники бояться навіть дивитись в мій бік.
Але. Настав. Медогляд.
Я довго билась в істериці, протестувала, благала і переконувала, що я добровільно піду до лікаря тільки в разі таких хвороб як смерть. Але, мені доступно пояснили, що, по-перше, це не задля мене, а навпаки, щоб знати, що я не заразна, а, по-друге, без медогляду відрахують. Далі був спіч про ризик для здоров’я інших студентів. Я навіть їм повірила. І, оскільки, було занадто пізно розгортати кампанію протесту проти насильного медогляду, то довелось піти.
Багато, багаааато спогадів нахлинуло на мене, коли я зайшла в студентську поліклініку. Той хаос не описати. Натовп студентів «науковців» безперервно травили медоглядні жарти і нервово реготали. А ще я зрозуміла, що алкоголь або адреналін менш ефективні в пробуджені тваринних інстинктів ніж черга в поліклініці. Це як зомбі апокаліпсис, вчора це все були твої друзі, а сьогодні кожен сам за себе.
Диригент цієї вакханалії нам оголосила, що «у нас револьверний медогляд». Поки всі ржали зі слова «револьверний», вона мені пояснила, що кабінети лікарів з’єднані по колу. Тобто ти заходиш в перші двері, по черзі обходиш всіх лікарів, а потім зґвалтований морально виходиш з інших дверей в кінці коридору і йдеш додому плакати під душем.
Якийсь пацан вирішив влізти переді мною. Бідний наївний пацан. Я зайшла разом з ним і сказала лікарці, що ми будемо проходити медогляд разом.
- То ви будете роздягатись при ньому? - лікарка чомусь вирішила стати на сторону чувака, який вліз без черги.
- Він хімік, він вчиться в іншому корпусі, я його бачу вперше і востаннє в житті. Точнісінько так само, як і вас. То в чому тоді різниця перед ким з вас мені роздягатись?
Лікарка розгубилась, а у пацана почався напад епілепсії (добре, що ми вже були в лікарні). Тож мене вирішили прийняти першою. А ще таким чином я спіймала її блєф – роздягатись так і не довелось.
Далі був кабінет стоматолога. Вона подивилась чи є у мене пломби і записала це мені в картку. Мене це просто шокувало:
- Я перепрошую, заради цього ви вставили мені в рота дзеркальце, яке ви тільки що пересовали в роти всьому моєму факультету?
Але вона мене заспокоїла:
- Ні. В роти всіх студентів першого курсу Києва.
Тепер я переконана, що в моїх зубів снідосіфіліс.
У окуліста в кабінеті блимала лампа. Як у фільмах жаху.
Ну і звісно був кабінет терапевта, яка питала мене про довідку про щеплення, бо без них ніяк не можна закрити медогляд. Вони мені дали чітку інструкцію: треба піти в ту поліклініку, де я робила щеплення і попросити нову довідку. Робила 24 роки тому. Добре, що я на точних науках і вивчаю фізику, бо машина часу мені стане в пригоді, бо йти доведеться в 1996ий, в рік коли ту поліклініку закрили.
Я витратила три години свого життя, але завдяки життєвому досвіду не витратила ні краплини нервів. Тільки тому, що я весь час поводилась як бітч і лікарі одразу звертали увагу на дату народження на мед картці. Тому вони намагались бути зі мною милими, наскільки це взагалі можливо для лікарів студентської поліклініки.
Для всіх інших це були три години приниження та агонії. Підстаркуватий кардіолог чіплявся до усіх дівчат без винятку. Хірург розповідав масні жарти. Уролог лякав хлопців хворобами, які вигадував на ходу. Терапевт, який заміряв зріст і вагу, кожного по черзі назвав жирним.
В результаті 9 з 12 лікарів записали в картку, що у мене немає на щось (підставити відповідний орган) скарг. Один записав, що у мене є пломби, один, що у мене гарний зір, а ще один сказав, що треба щеплення обов’язково, але медогляд все одно закрили. Зробили висновок - я не заразна. Бо очевидно ж.
Медицина. Відкрити / Коментувати

2018-10-20 01:14:48 У вівторок зранку мені подзвонив батько в якійсь справі. Після того, як ми все обговорили, він уточнює:
- А ти де? І що за дивна луна?
- Та я в універі, вже 15 хвилин стою в туалеті перед дзеркалом, намагаюсь зробити проділ у волоссі, щоб зверху не було сивих волосин, щоб моя різниця в 50 років з моїми одногрупниками була не така очевидна.
- Мда, - після певної паузи, - я б посміявся, але мені стало трішки сумно.
Хоча, насправді, зробити щось із волоссям набагато простіше ніж зробити щось з повіками, які стають як ганчірочки, якщо я не доспала 14 годин необхідного мені сну. А це, власне, щодня, тож…
Але сьогодні не про це. Сьогодні про небіологічного прірву між поколіннями. Я не знаю як під це зробити підводку, тому одразу наведу приклад.
Викладачка порадила нам взяти підручник в бібліотеці авторства якихось трьох чуваків, в одного з них прізвище Мавродій. Я повертаюсь до найближчого одногрупника:
- Цікаво, це той самий?
- Так-так, це той підручник, який нам треба взяти.
- Ні, я маю на увазі це той самий Мавродій? - а у самої в голові вже тривожна сирена “Алярм! Алярм! О боги, покинь! Навіщо ти вирішила це перепитати? Окрім того, що це несмішний плаский жарт, вже стало очевидно до чого веде цей діалог”.
- Я навіть не в курсі. Він у нас викладає?
На хвилиночку! А це ще до всього був наш староста. Я скинула йому статтю на вікіпедію про Мавродія. Не знаю навіщо. Звісно, після того, як знайшла дефібрилятор і реанімувала себе від серцевого нападу. Він мені на це відповів, цитую: «цікавий товариш».
Я чогось одразу згадала як ми в школі доводили вчительку з англійською мови, якій вже тоді було років 300, питаннями чи вона застала Петра Першого. І ще згадала свого родича, який любить пародіювати те “як говорить молодь” і звучить це приблизно “прикинь мала внатурі короче”. А тепер вони - це я.
І це був не окремий приклад, це терер моє життя.
Якось інша викладачка намагалась пояснити на простих прикладах складну мат аналітичну тему і прозвучала фраза “а що ж тоді робити у четвер? Напевне їсти рибу.”. Мабуть, вона очікувала якогось схвалення у вигляді сміху чи усмішок як реакцію на свій каламбур, але натомість запала мертва тиша. Всі хлопці почали розгублено переглядалась один з одним, а вона благально подивилась на мене. Не уявляю чого вона очікувала.
- Ну типу четвер - рибний день, - це я вирішила допомогти їй своїм уточненням. Не уявляю чого я очікувала.
Це не допомогло, пацани продовжували мовчати з виразами обличчя цеглинкою, а викладачка швидко змінила тему. Було видно, що у неї лишився неприємний осад.
Ще через тиждень та сама нефартова викладачка сказала фразу “не хочу грати в гру зіпсований телефон”. Коли стало очевидно, що ніхто її не зрозумів, всі мої одногрупники повернулись на мене. Одночасно. Як маленькі сурикати, підняли голову і всі як по команді повернулись в мій бік. Бо тепер вже стало очевидно: я експерт з античності і можу пробувати перекладати з мови наскельних малюнків на їхню.
- Ну знаєте гру Майнкрафт?
- А так, я грав в дитинстві, - щось приблизно таке вони всі загомоніли у відповідь.
- Так от, це майже те саме.

І так щодня.

А я в дитинстві грала в гру «закинь камінчик в жерстяну банку з-під фарби». І не тому, що ми були бідні, а тому, що ця гра офігенна. Відкрити / Коментувати

2018-10-14 23:45:59 Часто персонажі змінюються частіше ніж раз на день, бо вони можуть відволіктись і забути ким вони прийшли зранку. Тож я думаю скласти їм якийсь графік. Що думаєте? Відкрити / Коментувати

2018-10-14 23:45:59 Якось йшла на пари і почула студентів, що йшли переді мною. Не знаю контексту розмови, але я вихопила одну фразу ”ми - студенти, у нас немає грошей”. Я ледь втрималась, щоб не наздогнати їх. Немає грошей? ТА ШО ВИ ВЗАГАЛІ ЗНАЄТЕ?! Коли прокидаєшся вранці і у тебе вибір Софі яку нирку продавати праву чи ліву - оце немає грошей. Часи, коли просто нуль на рахунку, затьмарюються часами, коли у тебе мінус такий, що боїшся відповідати на дзвінок з незнайомих номерів, бо то можуть бути тільки колектори, або заглядати в поштову скриньку, бо там може бути тільки ОСТАННЄ нагадування про заборгованість.
Взагалі, найцікавіші речі я, зазвичай, спостерігаю зранку перед парами, або на перервах, коли просто стою біля корпусу. Бо на парах треба вчитись, а ходити з ними тусити я поки не ризикую.
Якось я стояла біля входу в корпус, пила каву і “медитувала”. Бо восьма ранку, камон. Віддалік стояла компанія студентів. Пару хлопців і одна дівчина, яка голосно реготала з кожного їхнього слова. Мені дуже захотілось підійти до неї, обійняти і пояснити, що вона не має компенсувати брак впевненості гучним сміхом на буквально кожен жарт хлопців. Але я, як Жак-Ів Кусто, буду просто спостерігачем, я не маю права втручатись в природній хід подій. Тим часом, від тієї компашки в мій бік йшли дві жіночки далеко-за-70 зі швидкістю 0,1 км на годину. Коли вони порівнялись зі мною, до нас долинув гучний голос дівчини, що досі намагалась на когось справити враження, одна обірвана фраза: “а я хочу диплом!”. Одна з жіночок далеко-за-70, що в цей момент проходила повз мене повернулась до іншої “Пф, диплом вона хоче. Щось багато хоче”. Я досі жалкую, що не пішла з ними, бо, здається, ми могли б стати подругами.
Стільки всього вже трапилось, що я не знаю з чого почати описувати хід подій в моєму соціальному експерименті. На жаль, тепер він буде неповний. Я хотіла спостерігати за поведінкою дітлахів і порівнювати її зі своєю, але спостереження тепер будуть дещо односторонніми, бо єдина дівчина в моїй групі пішла. Моє сонечко, мій промінець надії на те, що я буду соціалізуватись хоч з кимось з моїх одногрупників. Я про неї раніше не розповідала навіть друзям. Вона майже одразу перестала ходити на пари і було одразу зрозуміло, що це все. Я вирішила її зайвий раз не згадувати, щоб не наврочити, проте це не допомогло і тиждень тому вона таки написала, що більше не повернеться. Я б засмутилась, та мені пощастило - я мертва всередині. Тож тепер у мене група пацанів. І я.
17річні пацани і я.
Я б розповіла як дівчата поводяться в цьому віці, але я себе не пам’ятаю, а єдина дівчина в моїй групі пішла. Тож розповідатиму, що я помічаю за хлопцями. Думаю, що моя улюблена їхня риса, це те, як вони шукають себе і своє "я". Вони досі не звикли до нового навчального закладу і один до одного. Мало того, у них в групі є ще й додатковий каталізатор до решти “як, чорт забирай, мені слід поводитись?” - у них сидить занадто доросла людина за сусідньою партою - я. Дівчата зазвичай експериментують зі своєю самоідентифікацією плавно, приміряючи якісь риси характеру на себе. Вони додають то одну, то іншу рису і перевіряють чи працює це на людей і чи не важко її утримувати і зробити частиною себе. Хлопці ж йдуть радикальнішим шляхом: кожен день зміна персонажа. Позавчора він був зухвалий шибайголова, вчора був веселун, що віджигає по 50 жартів на хвилину і голосно регоче, сьогодні він загадковий юнак з таємничою поведінкою, який щоразу наче щось недоговорює, а завтра він буде журливий чоловік весь в печалі і роздумах. Останній образ мій улюблений. Він приходить с сумним обличчям і печаттю серйозних дум на чолі і дістає пєнал з кольоровими олівцями...
І, власне, я остання людина, хто буде гендерно упереджена, тому не виключаю, що існують варіанти, коли так поводяться і дівчата, а хлопці поводяться зовсім інакше, проте зараз я вчусь в групі, де тільки хлопці і кожен день я сиджу в аудиторії повній Біллі Мілліганів. Відкрити / Коментувати

2018-09-19 00:00:32 - Щось ти завжди з кавою, - якось ранком звернувся до мене один з одногрупників.
- Подякуй, що не зі стопкою горілки.
“Тоді б все мало більше барв. Ще дізнаєшся згодом”. Це вже подумки.
Другий тиждень закінчився. Досі адаптуюсь. Навіть попри те, що половину предметів мені перезарахували, 4 дні на тиждень у мене пари на 8:30. Я не можу бути єдиною, хто вважає, що 8:30 це середина ночі! Я зрозуміла, що карма існує. 5 років роботи на себе дозволяли мені розпочинати день не раніше 11ої. Якщо я прокинулась, а на вулиці ще темно, то це тому, що я задрімала вдень і, власне, ВЖЕ темно. Без винятків. Я успішно 5 років зловтішалась над друзями, бо вони щоранку стоять в заторах або в утрамбованому метро. Час розплати настав. І набігло багато відсотків.
Вздовж дороги з метро в мій універ, окрім точок з кавою і цигарками, п’яницями, що сплять на газоні (щасливі!), стоять сектантські прилавки (бо має бути дайверсіті). Перший - щось типу вчення біблії. Суті не знаю, але над їхнім столиком з буклетами, де можна прийняти “порятунок душі” за 50 грн., висить напис “Коли настане стражданням кінець?”. 8:20, а я вже втомлена, що ви знаєте про страждання? Інший сектантський прилавок з написом “Пройдіть тест на стрес”.
Темою другого тижня для мене стала ще одна різниця між мною і 17річними, яку я раніше не помічала.
Тему статевого дозрівання багато мусолять, є спеціальні книжки для дітей і для батьків. Вони вчать як це грамотно подати, щоб не травмувати дітей, але при цьому м’яко попередити, що їх чекає найволохатіший і найприщавіший період життя. А те, що буде далі, чомусь не обговорюється. Вважають, що з гидкого каченяти перетворюєшся на прекрасного лебедя чи сокола, чи що там ще неприродного відбувається з качками. І всі живуть з думкою “От я став нарешті лебедиком чи соколиком і так назавжди залишусь. А потім помру.” А між тими подіями ніяких етапів.
Мій організм розповів мені багато цікавого після 25. Ти думала, що при гормональних змінах в 12-17 можуть початись різкі зміни настрою? Тут така тема… Тобі забули сказати, що вони не закінчаться. Ніколи. Твоя шкіра завжди була певного типу і до 30 ти обрала собі лінію дорогої косметики для догляду за нею? На жаль, вчора вона вирішила, що загрузла в рутині і хоче робити щось інше. Бути сухою, наприклад. Було жахливо коли пам’ятні дні збільшення і зменшення пропорцій тіла забувались? Тож тепер твоє тіло збирає фотоальбом у вигляді розтяжок в пам’ять про ці чудові часи. Спекотно? Можна відкрити вікно. Стало холодно? Можна одягти светр. Знову спекотно? Тобі 30, ти назавжди втратила терморегуляцію свого організму, змирись. Раніше ти жила сьогоднішнім днем і не замислювалась про здоров’я? Забудь. Тепер атмосферний тиск, положення зірок, повний місяць, магнітні поля, ретроградний Марс і ще біс зна що, визначає твоє самопочуття. Провівши лікарський консиліум з однолітками виявилось, що я в цьому не унікальна.
Може здатись, що мені 150 і я розвалююсь на шматки. Але ні, я займаюсь спортом, я гарно харчуюсь і майже не хворію. Але якби я раптом, уся така здорова і бадьора, забула, що мені 30, то універ би швидко про це нагадав.
Наприклад, мої руки не витримують крейду. Після того, як я пишу на дошці, мої руки до кінця дня на дотик як старий сувій Тори. Тільки всередині першої пари, я відчуваю, що у мене заводиться організм. Як ретроавтомобіль, що заводились ручним стартером. Мова викладача стає все менш розбірливою, а бурчання в черевній порожнині стають все більше схожі на слова на тему “мене не розбудила, а сама пішла на роботу?”. І так ще хвилин 20, написане на дошці поступово втрачає усілякий зміст. Уклінно дякую любий ШКТ.
Якось я побачила як мій одногрупник допиває літрову пляшку Пепсі перед першою парою. Боюсь, що зараз мене від такого нудило б кров’ю.
До кінця третьої пари я починаю толерувати події навколо і втягуюсь в процес навчання. Рівно тоді, коли це перестає бути актуальним. І от вже треба їхати працювати. “Пройдіть тест на стрес” каже напис на зворотному шляху. “Коли ж настане стражданням кінець?” каже другий. Та нема у них кінця, у них буває тільки початок. Відкрити / Коментувати

2018-09-06 21:23:17 - Ну і як тобі навчатись в універі? - спитала мене подруга на якійсь попойці в суботу.
- Та сьогодні ж тільки 1 вересня, була тільки вступна лекція про те, як користуватись універом і не облажатись.
- А що твоя група? Вже люблять тебе?
- Ееее… Ну як тобі сказати, для них я мрачна готесса.
- Дєтка, ти для всіх мрачна готесса.
Отаке мені сказала моя подруга Катя. Це для розуміння як важко мрачній готессі бути оточеною людьми, з яких б’є життя, при тому не важливо якого вони віку. Але люди, які при тому ще і юні та наївні, взагалі мій крептоніт.
Вже одразу, коли я подала документи й стало відомо, що мене зарахували, нам створили групу в телеграмі, з усіма моїми одногрупниками. Діалог там був приблизно “мене звати Пєтя, я люблю музику і читати”. В момент, коли додали мене, вони вже всі встигли розповісти, що вони люблять поні і квіти, веселку і нарциси. Тож мене всі попросили представитись і розповісти про себе. Я почала писати щось типу “мені 30 і я могла б бути вашою дуже безталанною мамою”, але поряд сиділа моя сестра, що вчилась в цьому ж ВНЗ (ранєє в сєріалє) і вона вихопила телефон і взяла з мене слово, що я дам своїм однокашникам дізнатись згодом у свій спосіб, що я цинічна бітч. Власне, на це їм знадобилось дві зустрічі.
В перші дні навчання були пари, де нас познайомили з викладачами, завідувачами кафедр, працівниками деканату. Я чесно намагалась запам’ятати їхні імена та обличчя. Тааак, вона висока в окулярах і в синій пов’язці. Але як тільки нам відрекомендовували чергового викладача, їхні імена і обличчя витісняли попередніх з моєї пам’яті. В результаті у мене в пам'яті збірний образ усіх облич в одному. Одна з таких зустрічей була з завідувачем нашої кафедри. Поки він вів дивні розмови про майбутні можливості та про складність навчання, нам передавали аркуш, де треба було вписати наші імена і контактні дані. А в кінці зустрічі до мене підійшла методист моєї кафедри і спитала чому я не заповнила поле “номери телефонів батьків”.
“Мені 30. Якщо ви подзвоните моїм батькам щодо мого навчання, вони будуть довго сміятись, а потім, скоріше за все, покладуть трубку. Ще можу дати телефон мого кота, але вона рідко бере трубку, коли дзвонять з незнайомих номерів. Давайте краще ми якось самі з вами порішаємо?”.
Зараз вже закінчується перший тиждень навчання. За цей тиждень було мало навчання, хоча я один раз таки побувала біля дошки. Було дивно. А ще я намагалась перезарахувати предмети, які вже проходила під час першої освіти. Для цього треба було піти до свого завідувача кафедри, тоді до завідувача кафедри того предмета, що перезараховується, тоді піти в деканат написати заяву про перезарахування, тоді віднести цю заяву на підпис назад завам кафедр, тоді назад в деканат, тоді отримати бігунок, тоді до завів кафедр, тоді назад в деканат. В останньому реченні 0% перебільшення. Я зараз на середині цього бюрократичного квесту. Я прямо сумувала за цим.
- Чи є у вас додаток до диплому з вказанням годин витраченим на цей предмет? - це завідувач кафедри фізичного виховання уточнює про моє перезарахування.
- Так, ось 216 годин.
- Нічого собі, стільки годин! Це ж так було в старі часи!
- А можна не говорити “старі часи” застосовуючи до мене?
- А чого? Якого ви року вступу? - порпається в документах.
- 2004.
- 2004!!!!???
- Тихіше, будь ласка, ви мені зараз все прикриття перепсуєте.
- Слухайте, ви явно виглядаєте на 16 плюс.
- Ага, 16 плюс. Плюс ще 14. Добре, удамо, що у мене вдома немає дзеркала і я вам вірю.
Далі ми ще посміялись, поговорили про “старі часи” і про те, як було колись. Ось він бонус бути дорослою.
Ще в якийсь момент до нас підійшла методист цієї ж кафедри, перепитала чи я була на вступній лекції по фіз вихованню (ні давайте ще раз! лекції по фіз вихованню!!!), а я, власне, не була, але я змогла уявити про що там теоретично розповідали і вона заспокоїлась і пішла. А зав кафедри довго на мене дивився, а тоді видав щось типу “Ось він досвід. Його ж не проп’єш”. Вже, коли я стояла в дверях він встиг мені запропонувати:
- Приходьте ще третю освіту здобувати!
- Нє, може тільки коли мені буде 50. Відкрити / Коментувати