Буду вам поучительные истории пересылать. Мої мама та тато з | Ніколєнко 🇺🇦 Старший брат

Буду вам поучительные истории пересылать.

Мої мама та тато захворіли на ковід.
Татові 73, мамі 63. Не вакциновані. Мама категорично проти. Ковід — це ж вигадка, а вакцина… вакциною багаті «травлять» бідних. Вакцина вбиває. А ковідом вони, мої батьки, не хворітимуть.

Але захворіли.
Далі мій допис може здатися вам сюром. Ви читатимете й напевно роздратовано шипітимете: «та це ж неможливо». Але, на жаль, я все ж таки осмілюся переказати події та наголошую, що передаю лише те, з чим зустрілася я особисто.

Про те, що тато хворий, я дізналася випадково. Він хворів вже другий тиждень і батьки приховували це. Я стандартно зателефонувала спитати як справи й чого це так давно від них нічого не чути, та чому обидва не беруть слухавку.

— Та щось я цей, — каже тато, — прихворів.
Ми говоримо по месенджеру, відеодзвінку. Я бачу татове бліде обличчя. Він лежить на ліжку. Я стою в себе на кухні. Телефон поставила на штатив, бо збираюся готувати сніданок. Сьогодні в мене сонячно, гарний настрій і тому я гостро відчуваю контраст між моїм станом і татовим.
— А шо сталося? — питаю я, — як ти зараз почуваєшся? Що болить?

Два місяці тому, влітку, ще до мого переїзду, тато місяць провів у мене в Києві. Йому зробили операцію, пов’язану з простатою і повне обстеження. Хвилюватися наче не треба, але все ж таки вік, тому пильнувати не завадить.
— Так що сталося? — питаю я вдруге, бо тато не відповів.
В кадрі з’являється бадьора мама.
— О! Як твої справи? Так сонячно в тебе!
— Мамо, чим хворіє тато?
Знову тиша. Вони дивляться на мене та мовчать. Я стою та не рухаюся, бо не можу зрозуміти, що відбувається.
— Чого ви мовчите? — питаю я.
— Та чого це ми мовчимо? — каже мама, — розказуй як твої справи.

Я відчуваю як починаю виходити з себе. Хоча не розумію до кінця чому. Раніше, коли я починала дратуватися або кричати на батьків, особливо на маму, я була впевнена, що зі мною щось не так. Мене охоплювало страшенне відчуття провини. Я брала додаткові сесії з аналітиком і намагалася знайти відповіді на питання — чому я в повсякденному житті ніколи не підвищую голос, а з мамою перетворююся на якусь неадекватну злу мігєру? Що, бляха, зі мною не так?
— Ви відчуваєте, що вас обманюють. — якось сказав аналітик.
А потім з’ясувалося, що я так гостро реагую не лише на брехню, а ще й на будь-яку маніпуляцію.
І от зараз зі спокійної та щасливої я перетворююся на жорстку та войовничу. Я ставлю конкретне питання. Я бачу, що татові погано. Але він мовчить, а мама натягнуто посміхається і змінює тему розмови.

— Тато, в тебе ковід?
Мама невдоволено дивиться на тата. Не знаю, що вона думала в цю мить. Мені цей погляд передавав думки на кшталт «ну давай, зраднику, видавай, ти ж не зможеш промовчати».
— Так, — каже тато.
— І ви мовчите? І ви не сказали? — питаю я.
— Ой, та шо там говорити, — каже мама. —Тест лише вчора забрали.
— Ви вчора вже мали тест і не сказали? Він же не вчора захворів! — я починаю переходити на крик. — Тато, скільки днів ти хворієш? Які ознаки? Яка температура? Яка сатурація?
— 38,8 була температура… вже десь тиждень…
— Ти краще розкажи як у тебе справи, — каже мама.
— Ти зараз серйозно? — я кажу цю тупу фразу, бо окрім слова «піздєц!» мені нічого не спадає на думку.
— А що?
Я роблю глибокий вдих і видих. Стискаю долоні в кулак і намагаюся триматися спокійно та чемно.
— Яка сатурація? — питаю я.
Мовчать.
— Тато! Яка в тебе сатурація?!
Мовчать.
— Ви, блять, знущаєтеся?! Тато, ти міряв сатурацію?
— А як я її поміряю?
«Сука. Піздєц!» — кричу я подумки.
— Я вам ще в березні привезла оксіметр! Негайно поміряй сатурацію!

Тато винувато дивиться на маму. Мама невдоволена. Починають шукати оксіметр.
— А як він виглядає?

Знайшли. Тато намагається поміряти, в нього не виходить.

— Мамо, ти робила тест?
— Тю, а навіщо?
— Як це навіщо? Ти розумієш, що ти теж захворіла?
— Я чудово почуваюся, що ти причепилася. В мене все добре.
— Вам потрібно стежити за сатурацію. Обом!
— Мені не треба, — каже мама та йде з кадру та з кімнати.

В тата 88.