— Ви сімейному лікарю казали? Ви до Віти телефонували? — Ні. — | Ніколєнко 🇺🇦 Старший брат
— Ви сімейному лікарю казали? Ви до Віти телефонували?
— Ні.
— Піздєц. — кажу я. — Чому ви мовчите? Тато, тобі негайно потрібно до лікарні! В тебе низька сатурація! Телефонуй сімейному лікарю!
Наступного дня тато здає аналізи. Сатурація 85. Йому роблять укол, що має підняти кисень і кажуть, що бажано лягти в стаціонар. Мама каже, що в неї все добре.
Наступного дня в тата вже 83. Мама про свій стан не повідомляє.
Попри те, що наші з батьками погляди часто сильно різняться (вони були обурені, що я голосувала «за свого Порошенка», коли є Зеленський, що я у квітні вакцинувалася та багато чого іншого), попри нашу різність у поглядах, я люблю своїх батьків. А тому хочу їм найкращого. А тому починаю шукати приватний стаціонар, що бере ковідних.
Виявляється, у Кривому Розі та Дніпрі таких немає. Виявляється, що в Києві та Одесі, доба в такому стаціонарі коштує від 12000 грн, а депозит, без нього не беруть, складає від 50 до 80 тисяч гривень і цього депозиту вистачає на 2-3 дні й далі суми збільшуються. Я трішки в шоці від розцінок, але я люблю своїх батьків і хочу, аби вони жили та їм надали найкращу допомогу.
Я шукаю стаціонар в Одесі. Марі в Києві.
Вільних місць ніде немає.
Татова племінниця, що працює лікаркою в Дніпрі, каже, щоб я викликала звичайну швидку, бо наразі головне надати татові допомогу.
Мама проти того, аби тата клали в лікарню. Головне, що її турбує, це куди діти собаку.
— Його ж ніхто брати не хоче, — каже вона.
— В готель відвези, — кажу я.
— Там кормом годують, а він у мене таке не їсть, він же звик до домашнього…
— Мама!!! Тато може померти! Який в біса корм і собака?! Тато може померти!
Швидку викликали. За кілька годин вона приїхала.
— Місць у Кривому Розі та Дніпрі немає, — каже лікар. — Лікуйтеся як можете вдома, ми нічим вам не допоможемо. Гуляйте на свіжому повітрі, якщо можете та лежить на животі.
— Я ж казала, не потрібна ніяка швидка та лікарня.
Наступного дня мені пише татова племінниця. Пише, що вірити мамі не можна, бо судячи з голосу в неї ситуація гірша за татову.
Далі з’ясовується, що в мами сатурація 75. В неї задишка в спокої та вже другий тиждень страшенний кашель.
— Їй потрібен кисень, — пише Віта.
Марі шукає оренду кисневого концентрату в КР і Дніпрі, я шукаю де придбати, який і як швидко його привезуть.
Вільних апаратів нема. Найшвидше — субота, а зараз ранок четверга. Мені радять не купувати, а все ж таки взяти в оренду, бо з новим апаратом можуть виникнути питання, а кисень потрібен вже терміново.
— Мамі стає гірше, — пише мені Віта, — потрібно капати, я зараз спробую прописати лікування.
Віта радиться з терапевтом, а я шукаю медсестру в КР, хто може приїхати сьогодні та наступні 5 днів, щоб капати маму та стежити за станом тата.
— Та.. все… в мене… вже… добре, — каже мама. Вона ледве вимовляє слова. Після кожного вона робить вдих і це створює павзи, зі всіх сил вона намагається говорити швидко та бадьоро, але в неї не виходить.
Я не знаю, що це. Ця вся поведінка.
— Вони налякані, — каже Віта.
Не знаю. Більше схоже на небажання визнавати свою помилку, або своєї поразки. Моя мама чи то не любить, чи то не вміє визнавати своїх помилок. Вона до останнього триматиме «марку», як каже вона сама.
Зараз ранок п'ятниці. В четвер Марі знайшла приватну швидку, що може приїхати до батьків, але викликів так багато, що треба чекати в черзі.
— Добре, — кажу я Марі, — записуй, чекатимемо.
— Найшвидше це 3 година ночі.
Марі мені це каже, а я дивлюся на годинник, у мене 12:05, значить в Україні наразі 11:05. Ще ранок. А лікар із медсестрою зможуть приїхати лише о 3 годині ночі.
Вони приїхали о півночі.
— У мами двостороння важка пневмонія і сатурація 66, — каже мені лікар, — її треба в лікарню, але вона відмовляється.
Я прошу передати їй слухавку. Починаю спокійно, але за кілька секунд переходжу на крик і вже на мат.
Ця вся ситуація — це вперше, коли я використовувала мат у розмові з батьками.
