— Якщо ти хочеш померти, то блять так і скажи! — кричу я. — Не | Ніколєнко 🇺🇦 Старший брат

— Якщо ти хочеш померти, то блять так і скажи! — кричу я.
— Не кричи, — шипить на мене мама.
Але я продовжую кричати. Кажуть ми переходимо на крик, коли нам здається, що нас не чують. Мене ж не просто не чують, мене не хочуть чути.
То чи варто мені кричати? Чи варто мені боротися за не моє життя? Так, це моя мати, але вона свідома, це її життя і лише вона вправі вирішувати питання щодо свого здоров’я.
— Ой... ладно... поїду... я ...у твою... лікарню, — каже мама та кладе слухавку.

Я стою у своїй вітальні та дивлюся на свого друга, що приїхав до мене на кілька днів і став свідком цієї розмови. Він добре чув мій крик і голос мами.

— Можливо, я роблю помилку, — кажу я йому. — А можливо навпаки, мені ще у квітні потрібно було накричати на них і змусити їх вакцинуватися?
— Так, каже він, — вакцина хоть і не захищає від ковіду на 100%, але вони б легше перенесли хворобу.
— А можливо, я помиляюся зараз? Можливо, я не маю права втручатися в їх життя? Це ж їх вибір. Це ж їх життя.

Приватна швидка знайшла місце в лікарні. Лікар, що зустрів маму вкрив її та лікаря швидкої матом. Чому? Я не знаю. Він не хотів її приймати, та дякувати лікареві швидкої, він зробив так, що маму прийняли.

Її прокапали, до кисню на якийсь час підключили. Зараз вона в лікарні і я досі не знаю, як минула ця ніч.

Тато вдома. Двічі на день, після того мого першого крику в неділю, вони з мамою робили один одному уколи «кисню» в живіт. Тепер він не знає, як робитиме це сам. В його голосі я почула страх. Не тому, що він лишився один, а тому, що маму забрали.

Вони пили молоко з содою і маслом. Але це не допомогло. Вони мовчали й це теж не допомогло. Вони не панікували та не вірили в коронавірус, але й це не допомогло.

А ще, весь цей час, поки вони вдвох тихенько хворіли, вони ходили вулицями та в крамниці. Купували продукти на базарі та користувалися міським транспортом.
Кожного разу, коли я в приміщені, або поруч із людьми без масок, я нагадую собі, що ось прямо зараз, ось тут, поряд зі мною може бути людина з ковідом і це може коштувати мені, якщо не життя, то купу грошей, що я витрачу на лікування і часу, що я проведу в ліжку з температурою та/або пневмонією.

Я сподіваюся, татові сьогодні привезуть кисень. Сподіваюся, мамі вистачить кисню в лікарні й вона впорається і її впертість їй все ж таки допоможе. Сподіваюся, ковід не забере в мене тата, або маму, або їх обох.

Вас бісять «намордники»? Вакциною вбивають людей?
Серед моїх знайомих є ті, що померли від ковіду.
Є ті, що важко перенесли ковід.
Померлих від вакцини немає.

Вночі, вже в лікарні, мама сказала: «Дякую тобі, мені вже везуть апарат, дякую і не хвилюйся».

Чи маю я право кричати на своїх батьків? Чи маю я право змушувати їх вакцинуватися? Чи маю я право змушувати їх викликати швидку, звертатися до лікарів і намагатися врятувати себе? Чи маю я робити все це, якщо вони не хочуть? Чи маю я боротися за їх життя, якщо їм самим воно не потрібно?

Чи має боротися за життя своїх громадян держав, якщо громадянам це життя не потрібне? Чи має втручатися держава, якщо громадяни настільки… недолугі, щоб не казати тупі, що своїми діями або бездіяльністю збільшують свої шанс на смерть?

Я не знаю.