Однією з найвпливовіших відеоігр у моєму житті була «Devil May | Ціан пише

Однією з найвпливовіших відеоігр у моєму житті була «Devil May Cry 3».

Це така гра, де — знаєте? — ви бігаєте персонажем та косите монстрів направо й наліво, поки вам у вуха кричать «уооооооо, чувааак, як же круто ти косиш монстрів!» під акомпанемент веселого індастріалу. І ось у цей момент, коли ви питаєте: «Якого дідька, Ціан, це ж проста мочіловка!» — я киваю вам у відповідь. Ну, просто уявіть, що я киваю, я хз, неважливо! Я киваю, і кажу, що так — це проста мочіловка. І в цьому трошки й ховається краса та велич мистецтва — навіть проста мочіловка може змінити світогляд, якщо знайде правильну людину в правильний час.

Бачите, у «Devil May Cry 3» дуже похмурий світ. Сірі урбаністичні пейзажі, готичні інтер’єри гігантської пекельної вежі, вороги прямо із фресок про Чистилище, Лімб, оцю всю біблію, загроза жорстокої та болючої смерті тисяч людей.

І посеред усього цього ми, тобто — Данте, головний герой.

І Данте — повний довбойоб. У нього весь світ — це мем, і він у ньому мемлорд. Йому взагалі похуй: Цербер, охоронець входу в Пекло? «Іди сюди, псячко, го на прогулянку»! Орди якихось пісочних мумій із косами? «А го покатаємося на них, як на скейті, де моя піца»?! З середини душі вирвався демонічний потенціал неймовірної могутності? Треба максимально вийобнутися, щоби його показати!

І, що найдивовижніше — Данте знає, що він довбойов. Данте цим насолоджується.

І однаково рятує світ.

І це настільки резонувало зі мною тоді, у дитинстві… Бо я завжди думав, що серйозні речі треба робити серйозно, інакше — ти не вкладаєш усього себе, інакше — люди подумають, що ти довбойоб. А отут Данте, рятує йобаний світ і робить це як повний довбойоб — і йому похуй, що подумають люди. Та я була просто в ахуї.

І з того часу бажання бути довбойобом і все ще робити свою роботу було для мене якимось… ідеалом буття, чи що. Ціллю, до якої варто йти. Я повністю прийняла себе як довбойоба в повсякденному житті — мене не цікавить, що жарти про хуї то низький гумор, мені, сука, смішно, і мені похуй, що подумають люди про мою зовнішність, чи мою поведінку, чи мій світогляд.

Але з роботою я такого зробити не міг. Бо якщо я роблю щось — воно має бути ідеальним, і хіханьки-хаханьки тут не спрацюють. Можливо, це тому що всі навколо, особливо в дитинстві, вважали мене дохуя розумною, і що я всього зможу досягнути, якщо тільки захочу, і що в мене в школі мають бути всі дванадцятки, а якщо я приношу одинадцятку, то мені не скажуть «хороша робота, ми тобою пишаємось!», мене спитають «а чого не дванадцять?». І бляха, якщо я така розумна і все, що я роблю, має бути ідеальним — то що мені робити, коли я недостатньо розумний або в мене не все виходить ідеально? І от, з такими думками в голові — я тут, без роботи, без фінансової стабільності, без віри в себе, і виходить, що я всіх розчарував, так? Бо в мене все мало виходити просто, а вийшло — ну, ніхуя.

І от ми повертаємося в сьогодні. Кілька днів тому мені повідомили результати діагностики — у мене немає РДУГ. З моїм мозком усе в межах нормального. І це змусило мене вкотре задуматися — а що ж зі мною тоді не так? Відповідь викарбовувалася потроху-потроху всі ці роки, ій ще, мабуть, довго формуватись остаточно, але от що я для себе вирішив.

Я не хочу жити та очікувати від себе вершин професіоналізму, ідеальності та навіть вдоволення потреб інших людей. Я не хочу, щоби мене називали розумною, здібною або сповненими потенціалу, я не хочу, щоби від мене очікували вершин літературного таланту або чогось іще кожний раз, коли я пишу нове оповідання.

Просто прийміть це, як прийняв я — я довбойоб, і я ніхуя не знаю що я роблю, і якщо в мене щось вийде в житті — це не тому, що я розумна. Це тому, що я траїв цього босса триста разів до того й запам’ятала всі муви. І відтепер: най буду я Данте, а життя — моїм братом-близнюком із душою анімешника. Амінь.

… можете навіть не намагатися натягнути цю метафору на «Божествену комедію».