Директорат правосуддя та кримінальної юстиції Мінʼюсту сьогодн | Свята [кримінальна] Юстиція

Директорат правосуддя та кримінальної юстиції Мінʼюсту сьогодні представив моніторинговий звіт за 2021 рік. Його можна побачити за посиланням.

Мені імпонує загальний підхід до викладення матеріалу – не тільки проблема і пропозиції до її вирішення, а нормативний вимір проблеми, судова практика, думки науковців, міжнародний досвід, результати анкетування фахівців.

Проблеми класичні для процесу і згруповані у 8 блоків:
1. Статус окремих учасників кримінального провадження.
2. Недосконалість чинного законодавства в частині регламентації інституту угоди про визнання винуватості.
3. Необхідність підвищення ефективності окремих запобіжних заходів в кримінальному процесі.
4. Захист майнових прав та забезпечення недоторканості права власності в межах кримінального провадження.
5. Здійснення кримінального провадження у режимі відеоконференції.
6. Електронні докази як джерела доказів в межах кримінального провадження.
7. Необхідність удосконалення процесуального інституту грошового стягнення.
8. Неналежне виконання стороною обвинувачення ухвал слідчого судді зобов’язального характеру.


Моя особиста думка – чудово, що такий моніторинг існує і я «знімаю капелюха» перед роботою державних експертів, які його підготували. В плані системності та повноти викладу матеріали він дійсно корисний для людей, які працюють над документами у сфері державної (публічної) політики.

Водночас стосовно змістовної частини, то мене дивують такі речі як «на законодавчому рівні закріпити визначення поняття «обґрунтована підозра» з урахуванням правових позицій ЄСПЛ з цього приводу» (С. 181), оскільки в цьому і розумність підозри та стандарту як такого, що його неможливо визначити законодавчо, лише на рівні судової практики. Якщо ж йти шляхом нормативного визначення, то треба повертатись до цілісної системи «стандартів переконання», яка закладалась у проєкті КПК 2006-2007 років (ми недавно публікували матеріал одного з розробників, Олександра Банчука, де є пояснення в чому він полягає).

Інший приклад того, з чим не можу погодитись, це пропозиція «запровадити в межах кримінального процесу інститут судового контролю за виконанням ухвал слідчого судді» (С. 269). Звісно, є проблема з невиконанням ухвал слідчих суддів, певної тактики звернення з розʼяснення стороною обвинувачення тощо (описали це в дослідженні, яке цитується в моніторингу – Роль слідчого судді у кримінальному провадженні: аналітичний звіт), проте суть судового контролю в тому, що суддя є безстороннім арбітром і не має бути зацікавлений у подальшому ході розслідування. Тож питання того чи виконана його ухвала чи ні, може розглядати в межах розгляду іншим слідчим суддю клопотання, наприклад про продовження строків, проте проявляти активну позицію і цікавитись «а як там, а що» не входить до його функції. До того ж це тільки у ВАКСі слідчі судді займаються лише судовим контролем за дотриманням прав і свобод людини, а у районних судах слідчий суддя не звільняється від розгляду кримінальних справ по суті, цивільний, адміністративних правопорушень.