Кого оберігає берегиня, або матріархат як чоловічий винахід | Гендер в деталях

Кого оберігає берегиня, або матріархат як чоловічий винахід

Авторка: Оксана Кісь

Матріархат – це така форма суспільного устрою, при якому влада належить жінкам, успадкування та облік спорідненості здійснюються по жіночій лінії; у вужчому розумінні – тип сімейних відносин, де головою сім’ї є мати.

Серед українських народознавців того часу прихильником теорії матріархату став Володимир Охримович (1891). Розкриваючи виняткову роль жінок у весільній обрядовості, аналізуючи особливості українського звичаєвого права, фольклорні мотиви і численні етнографічні матеріали, учений дійшов висновку про існування в історичному минулому українців доби панування жіноцтва.

Спробуймо проаналізувати, в який спосіб вживає матріархатний міф сучасне українське суспільство. Треба зазначити, що для українців матріархат – не абстрактне поняття, його національним втіленням є образ Берегині.

Берегинями наші предки називали небезпечних духів води, що, згідно вірувань, мали жіночу подобу та населяли береги річок. Демонічність цього образу підкреслюють згадки про берегинь поруч з упирями: і тих, і інших умилостивлювали жертвопринесеннями.

В сучасній україністиці спостерігаємо парадоксальне явище: з одного боку формальне визнання та повсюдне наголошення особливої ролі та місця жінки в культурі, суспільстві та історії України, оспівування українських «мадон» різного гатунку та чи не тотальне поклоніння Матері та Материнству; з іншого — цілковита відсутність грунтовних досліджень гендерних аспектів традиційної української культури. Нам доведеться визнати, що ми практично нічого не знаємо про повсякденне життя простих українських жінок в нашому історичному минулому, окрім того, що „загальновідомо”! Жінка в українців вважається темою сакральною, відтак — табуйованою.

Чи прижилась берегиня у суспільстві? Про всіх жінок сказати важко, а от про одну конкретну показову жінку можна і треба. Йдеться про лідерку партії „Батьківщина” Юлію Тимошенко. Спочатку, щоб закріпитись у великій політиці, Тимошенко за допомогою ділових костюмів доводила, що вона справжня бізнес-леді і серйозний гравець на цьому політичному полі. Проте наприкінці 1990-х її образі проступили риси Мавки – доволі відкритий одяг світлих барв, незмінна усмішка, природне довге розпущене волосся. На під час передвиборчої кампанії 2002 вона змінюється до невпізнання за допомогою накладної коси. Ця традиційна зачіска заміжньої жінки-молодиці вкупі з суворими темними закритими костюмами вмить перетворює її на Берегиню – рішучого і суворого, але водночас мудрого, досвіченого, турботливого і справедивого Матріарха.

Жіночі стратегії у політиці – річ не нова, але Юлія Тимошенко демонструє їх у класичному виконанні. Однак сама вона аж ніяк не вважає себе представницею жіночих інтересів у політиці. Якраз навпаки: при кожній нагоді вона заперечує будь-який зв’язок з жіночим рухом чи з фемінізмом.

Одною з найбільш згубних, деструктивних ідей, яку впродовж століть навіювано українці – це ідея жертовності. Водночас така позиція фактично дає моральні підстави для витісненню жінок з політичної та економічної сфер, заохочуючи жінок повертатись у дім та сім’ю, де вони такі важливі, де начеб-то тільки й можна жінці себе реалізувати. Як цілком слушно зазначила Мар’яна Рубчак, “більшість українок ще не усвідомила, що їхня ідентичність реконструюється в рамках чоловічих моделей влади задля того, аби посилити привілейовану чоловічу систему вартостей. Їхнє широке прийняття підлеглих ролей… засвідчує дієвість подібної соціалізації”.

Стереотипи процвітають там, де нема знань. Лише пізнавши справжній історичний досвід українського жіноцтва, ми зрозумією, що ніколи життя жінки в Україні не було ідеальним. Уся попередня історія України – це історія чоловіча (писана чоловіками про чоловіків і для чоловіків), і матріархатний міф. Жіночої історії ми не знаємо, але пізнати її часто жорстоку, болючу, неприємну правду просто необхідно.