БЕЗСЕРДЕЧНЕ СВЯТО: ЩО НЕ ТАК ІЗ ДНЕМ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА? | Гендер в деталях
БЕЗСЕРДЕЧНЕ СВЯТО: ЩО НЕ ТАК ІЗ ДНЕМ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА?
День усіх закоханих - чудова нагода для особливої вечері з коханою людиною. Приємна умовність, щоб запросити на побачення чоловіка або зробити подарунок дружині. І символічний ляпас усім одинакам та одиначкам. Кожна вітрина нас попереджала: “кохай або не нарікай”.
Я ж обіцяю нарікати з любов’ю.
Свято закоханих і Стокгольсмський синдром
Мало хто знає: Святий Валентин - покровитель не лише закоханих, а й писак, які уміло імітують чужий почерк. Не поспішайте перевіряти це твердження в католицьких догматах. Я просто згадую шкільні роки. “Будь акуратна, ти ж дівчинка” - вважалось моїм другим іменем. Саме цю фразу я найчастіше чула від мами. Я була сутула і худорлява школярка з постійно синіми від чорнила пальцями, обгризеними нігтями і бантом, який засвоїв закон гравітації краще, ніж його власниця на уроках фізики, тому постійно зрадницьки сповзав на бік. Гадаєте я навмисно вправляюсь в пародії та архетипах? Ні, я справді була тією карикатурною школяркою, якій ніхто не дарував валентинок.
Щороку вчителі облаштовували напередодні дня Валентина “стіну кохання”. Для мене то була “стіна плачу”. До неї кріпили величезний картонний конверті у формі серця. Протягом тижня ми наповнювали його валентинками, підписуючи їх іменами однокласників та однокласниць. Я підписувала картонні сердечка сама собі, змінюючи чорнила та імітуючи почерки. Зрештою, то були єдині сердечка, які я отримувала.
14-го лютого ми збиралися у класі після уроків. Вчителька відклеювала конверт від стіни, діставала “валентинку”, оголошувала прізвище - і так, доки конверт не спорожніє. Мені діставалися лише ті серця, які я сама собі адресувала. Жодної “справжньої” валентинки. Цей ритуал убивав мою і без того кволу самооцінку на весь подальший рік. Аж доки не наставав черговий День Валентина і нова необхідність шахраювати, щоб бодай кілька разів вийти на середину класу по фейкову валентинку з рук учительки.
Щойно я закінчила школу, день Валентина став моїм улюбленим святом у році. Присягаюся, так і було. Із сутулої незграби виросла мила дівчина, для якої найбільшою персональною цінністю стало перебування в романтичних стосунках. Я давала зрозуміти бойфрендам, що потребую 14-го лютого романтичну вечерю, подарунки і обов’язково валентинку з підписом від руки.
І не дай боже опинитися без пари наприкінці січня! Тоді я негайно шукала першого ліпшого кандидата, аби тільки не стояти посередині класу із власноруч підписаним привітанням. Хоч школу я вже закінчила, а вчителька не перевіряє автентичність картонних сердечок на предмет підробленого почерку. Мене поглинав страх знову почуватися невартою любові, як тоді в школі.
Із найбільш ненависного свята День Валентина перетворився для мене на священний ритуал. Просто класика стокгольмського синдрому: підлаштуватись під кривдника, аби вижити. Святий Валентин був моїм персональним терористом. Я повірила, що шаную його, аби натомість отримати покровительство у вигляді суспільного схвалення і підтримки власної самооцінки. Якщо моя психотерапевтка читає ці рядки, передаю їй привіт А заразом і сутулій дівчинці із чорнилом між пальцями. Заради неї я і взялася дослідити соціальну, комерційну і психологічну природу Дня Святого Валентина. А в процесі зрозуміла, чому патріархальне суспільство використовує День усіх закоханих як інструмент знецінення одиначок.
Продовження тексту Емми Антонюк – за посиланням https://bit.ly/3uLw54F
Ілюстрація – Олександр Грехов
А чи святкуєте ви День Валентина? Поділіться в коментарях власним ставленням до цього свята
