​​Дві війни #висічені Я була дуже маленькою, коли не стало мо | Гендер в деталях

​​Дві війни
#висічені

Я була дуже маленькою, коли не стало мого дідуся і двох бабусь. Я була дуже юною й легковажною, коли не стало другого дідуся. Тепер шкодую, що не мала можливости й усвідомлення розпитати, яким було їхнє життя під час Другої світової війни.

Я лише знаю переказані уривки сімейної історії, як одна моя бабуся народила тата 1943-го під обстрілами, коли дідусь воював, і як вона вижила з двома малими дітьми.

Як інша бабуся на Донбасі жила з трьома малими дітьми в домі, який зайняли німецькі солдати. Як дідуся з прізвищем Харченко, котрий опинився на Кавказі, після війни примушували змінити прізвище на Харченков. А інший дідусь, щоб прогодувати шістьох дітей, у повоєнні голодні роки їздив по харчі на дахах потягів.

Кожен і кожна з них залишилися в моїх спогадах світлим промінчиком дитинства. Один дідусь так і стоїть, посміхаючись, притулившись до паркану, другий сидить під великим розлогим горіхом на чолі великого накритого столу, за яким зібралися всі його діти й онуки.
У спогадах зринає смак трояндового варення і величезних пиріжків моїх бабусь.

Навряд вони толерували б гасла «Можем повторіть», які так часто лунають на сучасній росії. Навряд чи вони могли уявити, що це «повторення» станеться так швидко і що всі європейські країни разом із Німеччиною допомагатимуть Україні.

Маріуполь, Харків, Чернігів, Буча, Ірпінь... Думаю, добре, що мої Ба і Дідо не побачили, на що здатні росіяни — виродки, вбивці, мародери і ґвалтівники. Однак є ті, хто побачили...

Як воно — пережити дві війни за одне життя?

Від людей, які встигли евакуюватися, дедалі частіше можна почути: «Навіть нацисти такого не робили». Для декого ці слова не просто метафора, бо не всі з тих, хто пережили нацистську навалу, змогли вижити в російській м’ясорубці.

Страшна іронія долі, що подекуди людей, які пережили Голокост, евакуюють з України до Німеччини, щоб урятувати від рашизму. Хочу присвятити цю витинанку їм, чиє життя зламала одна війна на початку, а друга наприкінці.

Героїнею витинанки стала 86-річна Ельвіра Борц із Маріуполя. Вона народилася в сім’ї українки і єврея. Під час окупації німцями Маріуполя в роки Другої світової війни 38 родичів Ельвіри розстріляли нацисти.

Маленька Ельвіра переховувалася в підвалах Маріуполя і врятувалася.
Після війни дівчина вивчилася на геоінженерку й повернулася в рідне відбудоване, гарне місто. Сучасне й прогресивне місто, аж до російського вторгнення в лютому 2022 року.

Разом з Ельвірою врятувався її 94-річний чоловік, який пережив 870 днів блокади в Лєнінґраді під час Другої світової війни. «Блокада Маріуполя — це набагато гірше, ніж блокада Лєнінґрада», — каже він.

Ельвірі та її чоловікові вдалося вижити в російській блокаді Маріуполя. В Ельвіри була подруга дитинства Ванда Об’єдкова. Їй теж пощастило вціліти під час Голокосту, але, на відміну від подруги, вона не пережила російську окупацію — Ванда загинула в Маріуполі.

За плечима цих людей війни, Голокост, геноцид. Проте ми віримо, що і в цій жорстокій війні здобудемо перемогу.

Авторка тексту та витинанки Олена Марчишина
Переклад тексту англійською за посиланням