​​Вісім років я не живу вже в місті свого дитинства, юності та | Гендер в деталях

​​Вісім років я не живу вже в місті свого дитинства, юності та дорослішання. І десять місяців, як я не можу туди потрапити.

Я об’їздила десятки міст та країн, але у відпустку я завжди поверталась додому – до своєї батьківської хати – влітку доїдати стиглу малину та персики, взимку святкувати Різдво з надією на сніг.

Я завжди поверталась і йшла на своє перше місце роботи – у палац культури – бачилась зі своїми колегами, вдихала запах рідної сцени, проводила долонею по оксамитових кулісах і перебирала пальцями клавіші фортепіано.

Я завжди поверталась і зустрічала своїх друзів – у театрі, на морі, в улюблених кав’ярнях. Вони показували, що нового з’явилось у місті: «Ось, дивись лише, який у нас тепер пірс!», «Ти вже була на книжковому фестивалі?», «Хочеш піти в заплив на сапах на заході сонця, а потім їсти кукурудзу?»

Я завжди поверталась і з татом ми йшли вигулювати нашого пса на річку, а з мамою я йшла до її школи, побачити, якими сучасними ставали класи, поговорити з моїми викладачами, почути дитячий гомін і на кілька хвилин перенестись подумки у своє дитинство.

Я усе втратила. Персики. Море. Кукурудзу. Школу. Сцену. Можливість обійняти своїх батьків. Усе, що мені залишилось, – спогади.

Дивно, але в моменти, коли мені радісно, я ніби телепортуюсь у своє місто. Ось я тут, у Києві, але в голові я раз, і уже біля Драмтеатру в рідному місті. Біля того самого, на який скинули бомби. А ось я раз, і повертаю до свого ліцею, а потім чомусь я вже біля будинку своєї прабабусі, а далі їм сирники на кухні своєї подруги.

Психотерапевтка, з якою я працюю, каже, що, можливо, так працює мій мозок: коли мені радісно, мене відносить в місто, де я почувалася безпечно та щасливо. У моїй уяві там все ціле та живе.

Так, я бачила фото і відео з Маріуполя. Коли батькам вдавалося вийти на зв’язок по відео, я все це бачила і чула. Тато розповідав, як ходив на криницю по воду взимку, притягував баклажки з водою. На ту саму, де ми купали пса. Пса, який не витримав бомбардувань і втік. Тато розповідав мені, як нарахував в одному дворі сім хрестів, а в іншому – дев’ять. У дворі, де я з сусідськими дітьми гралась у бадмінтон. Мама розповідала, як мало не натрапила на міну в школі і як загинуло кілька знайомих вчителів від обстрілів.

Одну засипало в підвалі, до іншої через балкон прилетів снаряд, а ще одна наступила на міну на узбережжі.

Так багато втрат. Людей. Домашніх улюбленців. Місць. Міст… Залишились лише спогади.

Я не бачу себе у рідному місті найближчим часом. Мені здається, якщо я то все бачитиму очима, я збожеволію. Те, що я уявляю себе в Маріуполі років через сім чи десять, каже про мій здоровий глузд, – говорить моя психотерапевтка. «Ти адекватно оцінюєш ситуацію. Але в тобі живе надія, що ти зможеш повернутись», – пояснює вона. Зможу… Колись…

Бо надія – це теж те, що у мене залишилось. І її ніхто у мене не забере. Надію та спогади.

Про втрату рідного міста розповіла Tetiana Kasian, авторка подкасту «Потрошку», письменниця, директорка комунікацій ГО “Точка опори ЮА”
Ілюстрація: Oleksandra Maior

#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence