Зараз триває серія Гран-прі з фігурного катання – подія, яка | Гендер в деталях
Зараз триває серія Гран-прі з фігурного катання – подія, яка раніше була для мене сповнена величезною значимістю й (здебільшого позитивним) хвилюванням.
Зазвичай я робила б якісь добірки топвиступів або пости-рев'ю на цю тему, але вже понад пів року просто не маю ресурсу ні писати щось змістовне, ні висвітлювати й аналізувати подібні спортивні події, як раніше.
Змушую себе писати виключно по роботі: заповнювати стрічку новин та механічно готувати пости для соцмереж. На це й витрачаю натомість весь свій обмежений письменницький ресурс. Навіть після особистих переписок вижата, як лимон, і на тривалі розлогі дискусії, якими я всіх діставала, мене вистачає вкрай рідко.
Психотерапевтка каже, що не варто знецінювати те, що ти «просто» виконуєш роботу та «просто» витрачаєш вільний від неї час на те, щоб ментально відпочити й відчути себе живою: приміром, скористатися привілеєм піти в кіно, на балет або стендап. Але голос у голові наполягає: могла б у цей час постраждати й змусити себе написати щось корисне, не кажучи вже про іншу діяльність задля перемоги.
Картати себе за «недостатні» страждання нині є стандартним режимом для українок та українців. Та найнеприємніше – що маю думки, які варто було б висловлювати й поширювати, та ідеї тем, які варто було б досліджувати, але не роблю цього й почуваюся винною. Ніби зраджую собі.
Неодноразово починала писати якісь тексти або елементарно пости для фейсбуку, але майже нічого не можу завершити.
Дедалі менше відчуваю доречним називати себе «спортивною журналісткою». Це дуже боляче, бо завжди думала, що в текстах моя сила, що саме це я вмію найкраще. І без цього здається, що не вмію нічого, що я бездіяльна, тоді як Україна нині дуже потребує діяльних людей. Але поки не можу віднайти той самий ресурс, щоб це змінити, – хоч як я стараюся наповнити життя життям – у мене затяжний hiatus у цьому напрямку.
Крім того, після повномасштабного вторгнення дуже змінилося сприйняття спортивних змагань загалом: важко повноцінно занурюватися в них, як раніше, та втримувати концентрацію впродовж багатогодинних трансляцій, коли мозок перенавантажений невпинним інформаційним потоком. Від цього відчуваю, ніби втрачаю не лише навичку писати, а й певну експертність: надто багато пропустила й надто мало стежу за подіями зараз.
Водночас я абсолютно свідома своїх привілеїв, тобто того, що маю розкіш взагалі розмірковувати про професійну й письменницьку кризу. Але помітила, що це мене чомусь пригнічує більше, ніж звуки вибухів. Точніше це просто дуже різні емоції та види тривожності, які залишають різний ефект.
Людський мозок – дивна штука. Реакція на фізичну загрозу йому інколи зрозуміліша, ніж пошук варіантів, як впоратися з невидимими втратами й травмами. Якби можна було задонатити на повернення здатності писати вправно й кайфувати від процесу замість вимучувати кожне слово, мозку б від цього стало простіше.
Як тоді цей текст узагалі з’явився? Насправді спершу приводом став прокат японської пари Кани Мурамото та Дайске Такахаші, які принесли мені позитивні емоції (так, на таку оцінку я зараз здатна: «позитивні емоції» – ось така «аналітика»). Хотіла написати про них, а вийшов сумбур про наболіле.
Сто разів сумнівалася в тому, чи варто публікувати, й досі сумніваюся. Та, можливо, це доказ існування якоїсь надії, що ще не все втрачено: все ж деякі виступи досі захоплюють і пробиваються крізь цю стіну складного сприйняття, а хоч який малий відсоток думок усе ж таки доходить до письмової форми.
P. S. З усіх сил намагаюся закрити очі на кострубатість та загальну неідеальність цього тексту (зізнаюся, не дуже успішно). Кортіло реалізувати бажання щось написати, хоч як це буде погано або незграбно через заіржавілість навичок.
Про втрату навички писати розповіла спортивна журналістка Катерина Макаревська
Ілюстрація: Олександра Майор
#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence
