Коли я була маленька, я мріяла про світ в якому не буде нері | Гендер в деталях
Коли я була маленька, я мріяла про світ в якому не буде нерівності, дискримінації та несправедливості. Звісно, в дитинстві я не знала таких слів, проте щиро хотіла щоб не було бідності, щоб хвороби лікувались, щоб поганців було покарано, а слабших захищено.
Згодом я вступила на юридичний і продираючись крізь чагарники нормативно-правових актів та процедур продовжувала мріяти. Часто викладачки та викладачі розказуючи про те, звідки виникли певні явища в праві, розказували про війни, страшні злочини, криваві революції, нехтування правами людини певними урядами і як ми, як людство, вивчили з цього уроки і ці вивчені уроки змінювали систему права.
Щоб не повторювати помилок, щоб світ ставав кращим людство змінювало систему, щоб «ніколи знову». Так я дізналась про міжнародне право – як неймовірно складне і захопливе мереживо захисту людей від страшних, смертельних подій. Бо, саме така ідея створення міжнародного гуманітарного права і міжнародного права прав людини – країни збирались і вирішували що тепер будуть жити за новими правилами, які допоможуть не повторювати та уникати воєн, кривавих повстань, нерівності та різноманітних принижень.
Ми, студентки тоді, дивились на систему міжнародних судів, вчили історію створення різних міжнародних і міждержавних організацій та захоплювались. Уявити що ти коли будеш там працювати – виглядала абсолютно авантюрною і недосяжною мрією. Але, чому б не бути авантюрними і не прагнути неможливого?
Тож, я, як справжня реалістка, взялась за досягнення неможливого.
Варто пояснити, що коли я навчалась, в програмі практично були відсутні цілі по здобуттю навичок для роботи в таких організаціях, ба більше, наприклад навіть практику Європейського суду з прав людини (а це основа-основ) ми вивчали досить формально: викладач 1 раз на тиждень ставив нам якийсь фільм про права людини і йшов собі. Ми навіть не обговорювали про що там йшлось і чому це важливо.
Серед студентства ходила легенда, що викладачі не хочуть нас навчати навіть правилам звернення в ЄСПЛ оскільки хочуть залишатись єдиними експертами в цьому і не створювати собі конкуренцію. Не знаю наскільки це відповідає дійсності.
Зараз мені здається, що насправді і самі викладачі не вірили що хтось із нас справді буде працювати з міжнародним правом прав людини чи міжнародним гуманітарним правом, що Україна буде проходити процес все більшої інтеграції в різноманітні міжнародні інституції, а також, і це найважливіше, що люди в Україні будуть справді вірити і вимагати від цих інституцій якісної роботи. Коли я навчалась - це виглядало лише ідеалістичною, необґрунтованою мрією.
Через терни мовних бар’єрів, різниці культур на повного нерозуміння практичного боку роботи міжнародних механізмів – ми все ж пробивались. Як той паросток, що пробиває асфальт, ми, молоді юристки та юристи здобували знання та навички де тільки могли, не жаліючи ні сил, ні здоров’я. І це дало результат.
Спочатку безкоштовні стажування, далі провали на інтерв’ю на роботу, далі нові стажування, і знову провали на інтерв’ю, нарешті хоч тимчасова робота, далі знову провали на інтерв’ю, потім часткова зайнятість у проєктній роботі, провали на інтерв’ю і далі, і далі. Це все було потрібно, бо, принаймні серед студенток та студентів мого ВНЗ не було тих, у кого були відповідні знання. Ми вірили, що через ці всі роки спроб, провалів, помилок – ми навчались тому, що могло б дати нам шанс бути ТАМ, стати частиною великої ідеї – зміни світу на краще, стати супергероїнями – невидимими, але важливими чинниками для порятунку світу від потенційних катастроф.
Моя перша, друга, третя та всі інші роботи в міжнародних інституціях дуже змінювали мене, але не змінювали мою віру в силу міжнародних інституцій....
ПРОДОВЖЕННЯ тексту за посиланням
Про втрату довіри до міжнародних інституцій нам розповіли анонімно.
Ілюстрація Олександра Майор
#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence
