​​Коли я йду на розмову до людини, яка переживає втрату, насам | Гендер в деталях

​​Коли я йду на розмову до людини, яка переживає втрату, насамперед не очікую конкретної моделі поведінки. Я відкрита до того, що людина може бути вся у чорному або вбрана в кольорові кеди й строкатий одяг. В обох випадках я прагну, щоб людина зі мною не чулася винною за те, як вона виглядає.

Я розмовляла із матерями та дружинами загиблих героїв, полонених або зниклих безвісти, які прагнули публічності, були готові проговорювати своє горе і такими, які навпаки тяжіли до усамітнення. В обох випадках я засвідчувала, що я на їхній стороні.

Людина, що переживає горе, може плакати, сміятися, голосити або не виражати жодних почуттів – і я це приймаю. Мені не потрібні якісь правильні емоції людини, я прийшла записати історію, а не отримати якийсь зворушливий ексклюзив.

Зранені співрозмовники переживають дуже багато різних почуттів та емоцій: біль від утрати, страх перед майбутнім, злість, відчуття несправедливості або провини. І слова на кшталт «заспокойтеся», «усе мине», «вам є для кого жити», «зараз багато хто переживає те саме», «усе буде добре» абощо – це все слова, які забороняють ці почуття. Тому я зі словами обачна, мені видається кращою моральною підтримкою, коли висловлюю захоплення людиною, про яку мені розповідають.

Я не можу допомогти людині із її горем, але можу допомогти тимчасово із її емоціями. Ось тут і зараз, коли я присутня, можу запитати, що я можу для вас зробити, аби вам стало радісніше або що я можу зробити, аби вам стало світліше?
Людина після втрати думає зазвичай, що її ніхто не розуміє. Якщо я, людина, яка не похоронила свого чоловіка чи свого сина, скажу, я вас розумію, я лише поглиблю переживання людини, бо перша її реакція буде – «ні, не розумієш». Це буде правдиво.

Я крізь власну емпатію можу зрозуміти, що людині важко, що вона травмована, зранена, але не пізнати її досвід, бо це історія цієї людини і того, кого вона втратила, їхнього рівня близькості.

У мене єдине мірило доречності своїх запитань – лише уточнюючі. Якщо людина довірила мені свою історію, то я уже щось можу уточнити, уникаю питань про будь-що, чого ще не звучало у розмові, бо то може бути тригерним. І я несвідомо проведу людину в ті переживання, де вона повторно раниться. Завдам стресу.

Я не беру на себе більше, ніж можу дати як уважна слухачка, не шукаю мудрих слів прийняти той факт, що після втрати людині треба жити далі, я лише обережно можу поміж іншим в розмові сказати про іншу людину і те, як вона дає раду, але в жодному разі не із формулюванням, що ось їй вдалося, то і вам вдасться. Лише стараюся підсвітити спосіб, шлях через досвід іншого. Але я не озвучую, навіщо я розповіла цю історію. Якщо людині це зайде, вона сприйме правильно, якщо ж пропустить мимо вух, це теж нормально, вона не готова. Та і я не джерело порад, а тільки співрозмовниця, що засвідчує своє співпереживання і співчуття.

Нам усім допомагають балансувати між життям за загрузанням в трясовині гризот звичні побутові справи, волонтерка, робота, зрештою. Щось рутинне. Я охоче про це питаю, бо коли жінка говорить про те, що плела сітку, це значить, що в цей час вона робила зусилля над собою, над бажанням лягти й ридма ридати. Я можу прокоментувати, як круто, що вона це робить, підкреслити цінність того, за що людина береться.

ПРОДОВЖЕННЯ за посиланням

Про те, як говорити з людьми про втрати, розповіла журналістка Мирослава Ільтьо
Ілюстрація Олександри Майор
#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence