Стою в підземному переході на Харківській, піджидаючи свого чо | Гарбузове намисто

Стою в підземному переході на Харківській, піджидаючи свого чоловіка. Спостерігаю за людьми.

Навпроти входу в метро дідусь. Білий картуз і біла теніска в дрібну синю клітинку. Перед ним, на перевернутому ящику, симетрично розставлені пластикові коробочки з малиною. Зупиняються двоє хлопців:
— Почом ваша малина?
— 60 гривень за лоточок, судочок, коробóчок, тазік. Малінка, вітамінки, укрєпляєт мясо, — старається продати дідусь.

Бабуня в квітчастій сукенці тягне східцями відра з рожевими й червоними майорами. Майори з надією виглядають із целофанок — від учора їх заносять сюди вже вдруге і ще досі ніхто не порозбирав додому.

— Берем п‘яти чистить, — припрошує огрядний чоловік з мисочкою пемз у руках, на тих же східцях, трохи вище бабуні.

Ще один дідусь біля ятки з квітами. Світло-блакитний піджак, під ним, на пару тонів світліша, застібнута на всі ґудзики сорочка. Дідусь терпляче чекає, доки продавчиня складе в букет відібрані ним червоні троянди. Обличчя його спокійне, а погляд розгублений.

Іще один дід. Чорна теніска, світлі джинси, з-під яких виглядають сірі шкарпетки у білий ромб. І хтивий погляд. Дід не пропускає жодної спідниці. Навіть тої, що у штанах чи шортах. Ніби на мушку ловить перехожих дівчат і жінок, прицілюючись правим оком. Коли під приціл потрапляють ну зовсім цікаві екземляри, він ніби підвисає всим обличчям, схиляючи голову набік.

Справа від мене, під стіною, хлопець. Сині джинси, синя олімпійка з червоними й білими широкими полосками на рукавах. Дістає зошит. Звичайний чистий зошит у клітинку. Перегинає обкладинку, підклавши її під низ. Дістає ручку і пише, прикриваючи своє письмо рукою. Хоча ніхто й не думає заглядати в той зошит.

О, а ось вже й мій чоловік!