Heartbreaker Station

2020-09-04 13:31:58 Після анонсу BADBADNOTGOOD на фестивалі Боль просто не можу всидіти на місці. Це той випадок, коли єдина згадка про гурт одразу повертає ту героїнову залежність до музики і змушує прогнати усі чотири альбоми підряд без єдиної паузи на каву чи вбиральну — настільки міцна ця залежність.

Тріо студентів колись показали джаз, під який можна мошити; в свій дебютник вони засунули аж ТРИ кавери на саундтреки з класичної нінтедівської гри Legend of Zelda: Ocarina of Time. А на своєму третьому альбомі вгасили, мабуть, саму неповторну ритм секцію за історію музики — амальгам "Since you asked kindly", що поступово завертає хребет у спіраль в диковидному танці тарілок і синтезаторів. Якесь чаклунство, їй богу.

Зараз BADBADNOTGOOD виросли. Лелланд Уітті, сесійний саксофоніст на перших трьох альбомах, нарешті увійшов в команду повноцінним учасником. Їх саунд позбувся гострої компресії і назв по типу "ГНИЛА ГНИЛЬ" (да, було таке) і зараз досліджує ліричну частину джазу.

До чого я це все? До того, що треба частіше давати таким музичним емоціям за себе говорити і писати. BADBADNOTGOOD відкрили для мене шлях у джаз і назавжди лишись в серці як безбожні мучителі інструментів в нарцистичних пошуках чогось, чого ніхто і ніколи не робив. І вже чотири альбоми як у них це виходить беззаперечно бездоганно.

Що наштовхує на думку про те, якщо і є сенс жити, то хоча б для того, щоб увірватись в мош на їх концерті.

Ось вам абсолютно кончений трекан з Тайлером, де він на 03:20 походу встановлює зв*язок з потойбіччям Відкрити / Коментувати

2020-08-18 14:40:51 ​​Jamie XX — "The Rest is Noise"

Я публікуюсь рідко, бо аналіз альбомів займає дуже багато часу та сил. Поки налаштовується духовний лінк, перевіряються факти, а з ними міняється і хід розуміння альбому. Захоплюючий процес для мене, але не такий вже і захоплюючий для вас.

Тому поки пишуться лонгріди, щоб частувати вас музиками буду давати замітки про треки, які так чи інакше відвоювали свої 8 годин повторів протягом того чи іншого тижня./ місяця/ року. Хай і рубрика їм буде, #дефібрилятор.

Jamie XX — "The Rest is Noise"

Про Джеймі можна сказати лиш одне: блискавка у пляшці. Максимально закритий і стриманий в публічному просторі хлопець, якому тільки дай за пульт стати — і він одразу губить власні гайки і зносить ваші шибки. Вініловий дігер, семплер і просто аудіо ентузіаст, свій сольний дебютник In Colours він зібрав з усього того, що голова і руки відбирали в особисту колекцію протягом років. Додайте сюди щіпку фітів і непорушну віру у рейв як інклюзивний простір свободи для всіх і вся - і ви отримаєте той кондесований калейдоскоп танцювальної музики, яким став In Colours.

Але не "The Rest is Noise"

Передостанній трек на платівці, "The Rest is Noise" жахливо справляється з роллю коди альбому. Натомість, він будує власний наратив — через складність акцентів, динамічну багатошаровість і структуру композиції в цілому. Ось важкі клавіші фортепіано ведуть вас крізь щільний мегаполіс випадкових обличь, поки життя проноситься повз; а ось, у швидкому низхідному пасажі, ви немов навшпиньки спускаєтесь із зоряного неба на широченні вулиці пустого нічного міста. Під цей трек, весь світ стає на таймлапс, ваше життя сповільнюється, а зір починає охоплювати неохоплюване — грандіозність композиції вибудовується поступово, майже ніжно, даючи час підняти вас на дахи світу.

В треці є три чіткі частини, кожна з яких виведена різкою зміною настрою клавіш і ударної партії. Їх взагалі можна було б запросто розбити на три окремі пісні, якби було бажання. На щастя, "The Rest is Noise" лишилась такою, якою вона і є, на платівці, де, здається, їй навіть не місце. К слову, Олівер з The XX навіть мав для неї вірші і хотів забрати на альбом гурту, на що Джеймі йому відмовив. Бажання нарешті написати свій альбом було викликано відсутністю повної творчої свободи у складі гурту, яку на in Colour вже ніхто не міг обмежити. І ця свобода самовираження, відчуття широко заплющених очей і безмежної любові до протікаючої буденності навколо зафіксуалась на найбільш дивному треці альбому, "The Rest is Noise". Відкрити / Коментувати

2020-07-15 10:14:50 ​​Цікаві фішки Spotify, про які ви могли не знати!

Головна фіча Споту — "Трюфельна свиня". Так розробники назвали алгоритм по підбору треків. Працює він наступним чином: ви користуєтесь пошуком музики всередині сервісу, лайкаєте-слухаєте-зберігаєте, а трюфельна свиня стежить. Після першого тижня вона вам видає від трьох до шести плейлістів Your Daily Mix, розбитих по жанрам.

Окрім цього, час від часу зявляються цікаві варіації плейлістів, підготовлених Спотом на базі ваших вподобань і статистики: ось тобі твої улюблені треки літа 2019, ось пройди тест і зроби плейліст для домашнього улюбленця. Мило і приємно.

Алгоритм оновлюється чи не кожен день, але ротація плейлістів відбувається раз в тиждень. Це означає, що якщо в один сонячний день ви сіли слухати Ісландський гортанний спів і просиділи так годин 5, то на наступний тиждень у вас серед Daily Mixів з'явиться цілий плейліст на цю тему.

Свиня не завжди слухняна: наприклад, рік назад я вилучив з рекомендацій Japanese Breakfast і помітив їх, як нецікава мені музика, але свиня час від часу приносить мені їх в якомусь плейлісті. Фу свиня, фу.

Ви можете керувати десктопною версією пріложуха з телефону і навпаки! Ваші девайси можна знайти в правому кутку додатку. Вмикаєте колонки на компі, ставите улюблений хардкорчик — і чілите на дивані, перемикаючи треки зі смартфону. Зручно!

В налаштуваннях можна поставити кроссфейд треків. Відчуй себе діджеєм! От тільки зводить Спот не завжди красиво.

В Споті є пасхалки! Плейліст до Stranger Things через декілька секунд бездіяльності на екрані переносить цілий додаток в Upside Down, а офіційний саундтрек до Зоряних Війн замість шкали прослуховування видає вам світловий меч.

В кінці кожного року Спот готує вашу особисту презентацію по статистиці. Вона красиво оформленна і містить не тільки кількість годин і улюблених артистів, а і порівняння з минулими роками. Наприклад, в цьому році ваша мапа артистів поповнилась 22 країнами. Круто!

Я люблю Спот, і рекомендую спробувати тим, кому мало його улюблених артистів. Мене знайдете за лінком, там же — більше плейлістів Станції, які я зараз доповнюю і пишу. Приєднуйтесь! Відкрити / Коментувати

2020-06-29 20:28:00 ​​Phoebe Bridgers — Punisher (2020)

З Punisher, Фібі згадує десяток історій, що лишили після себе ножі в спині. І тепер витягає їх один за одним, щоб знову задихати на повні груди.

Фібі Бріджерс мінлива, немов океан у травні. В ній уживається майстерний лірик і вульгарний грубіян; найніжніші пісні враз обрушуються градом стусанів у вигляді важких віршів про аб'юзивні стосунки. І ось, солонуватий присмак океанського повітря раптом змінються на солонуватий присмак власної крові, що хлеще з носа фонтаном — Фібі б'є боляче.

В цьому, мабуть, і найпримєніше відчуття після прослуховування її другого альбому, Punisher — він дає відчути себе живим. Або хоча б переконує в тому, що живі люди на цій планеті ще є, і здатні писати душе- та тілороздираючи музики. При тому Бріджерс це робить без галасів та розмахів руками, ледь пару разів підвищує голос чисто для наративу в треці Kyoto. Punisher не змінює темпу аж до самого кінця, і не злітає вище радарів, тримаючи рівну і приглушену, хай і тривожну, лінію польоту.

Тому спочатку здається дивним, як така мінлива артистка, як Фібі, виглядає максимально відчужено від свого ж альбому. Але з рештою, усе стає на свої місця: Punisher — це історія про пізнання світу людиною, яка звикла бачити світ очима інших. Пісні на альбомі, немов маленькі закінчені новели, головним персонажем яких мала б бути сама Фібі, але в результаті слугує лиш другорядним. В цьому трагедія альбому: намагаючись бути усім для усіх, ми стаємо частиною їх історій, забуваючи про себе. Весь Punisher Бріджерс мітається між сходом і заходом, північю та півднем, переживаючі чужі втрати та лікуючи чужі рани — навіть не усвідомлюючи, що полюсом для усіх сторін цього світу слугує саме вона.

Ця подорож робить Punisher динамічним до самого кінця, від чого альбом тільки виграє: неперевершений подвійний трек "I Know The End" — єдиний, який Фібі присвятила собі — закриває платівку. Те, що починається як ще одна історія про токсичні стосунки в один момент просто змінює фокус на перспективу світу через очі самої Фібі. Все не має сенсу і одночасно означає будь що, що ти хочеш; яка різниця, коли ти знаєш, що the end is near? Яка різниця, хто кому розбив серце, хто з ким переспав першим? За шість хвилин, акустичний твір перетворюється в катастрофічних масштабів повінь з оркестру і криків, і в мальовничому піруеті губить саму нараторку в димі палаючих будинків — вона вже десь далеко, в пошуках себе, лишаючи чужі історії позаду.

Punisher — альбом про те, як важливо вчасно вийти з чужої історії, щоб нарешті написати свою. Дебютник Stranger in Alps доказав, що з музикою можна пережити навіть найстрашніші травми особистого життя, і що вийняти отруєне лезо з-поміж ребер все таки краще, аніж лишити його ржавіти поміж кісток. Punisher продовжує цю лінію, але по всім фронтам життя. І хай кров іскриться з відкритих ран — Фібі йде вперед будь-що.

І я дуже радий знати, що цей шлях продовжується.


And there's something I'm supposed to say
But can't for the life of me
Remember what it is
And if I could give you the moon
I would give you the moon Відкрити / Коментувати

2020-05-03 18:09:32 ​​The Microphones — Mount Eerie (2003)

Якби чорна безодня космічного жаху вирішила спустошити Землю і поглинути світло назавжди, то цей альбом був би саундтреком фінального катаклізму.

Як повітря перед травневим дощем лоскотить ніздрі солонуватим озоном, так і останній альбом the Microphones усі свої 40 хвилин віщує кінець епох людства. Можливо, саме тому я повертають до цього альбому у першотравневі дні, коли перед сезоном проливних злив небо розминає свої чавунні хмари глухим рокотом грому. А можливо тому, що як і я стою під цим важким небом в очікувані удару блискавки прямісінько мені між очей, так і маленький Філ Ельврум колись стояв у підніжжя самотньої Гори Ері, у тіні якої виріс, в очікуванні падіння безкінечного сірого неба. З рештою, його дитячий страх перед горою перетворився в непідйомний однією людиною етюд смерті та переродженю, який пересічному сінгеру-сонграйтеру не написати без допомоги темних сил.

Чи благословіння чотирьохсотметрового моноліту, з якого той спостерігатиме за падінням цивілізації.

Останній альбом в дискографії проекту the Microphones підійде далеко не всім — хоча б тому, що враховуючи манеру Філа грати і співати повз тон і ритм робить 17-хвилинну відкривашку "I. Sun" ще тим челенджем для осилення. Але якщо ви знайомі з іншими роботами Ельврума (альбоми A Crow Looked at Me чи Now Only, записані ним вже під псевдонімом Mount Eerie), то питання виникає наступне: наскільки ви готові відкрити серце космічній безодні, яку Філ Ельврум немов викликає опуститись на Землю. У своїй неможливості йти проти законів Всесвіту вже друга композиція "II. Solar System" з широченними обіймами зустрічає фаталізм; заклик Let the flash flood begin перегукується з шаманським хором So the big black cloud will come на "IV. Mount Eerie". Нестрійний вокал Філа та його друзів на різних композиціях є драйвером історії з пісні в пісню, які то скачуть громовими колісницями барабанів по вухах, то враз зникають десь далеко, поки гітара тихо супроводжує роздуми про Всесвіт, життя та смерть. Стіни білого шуму розмежовують композиції, немов стіни дощу ділять дні. І враз, катаклізм опускається на Землю: голоси входять в унісон, важкі барабани знаменують повільні кроки катастрофи; фінальний висновок свого життя життя Філ говорить Всесвіту прямо в обличчя, коли той опускається на поверхню гори Ері.

Oh Universe, I see your face
Looks just like mine
We are open wide

Альбом Mount Eerie — це чистого розливу релігійний досвід. Він відкриває очі і насильно здіймає вашу голову до небес, у непроглядну темряву космосу. Не дивно, що перша обкладинка альбому носила абстрактне зображення самої гори, окутаної в хмари — місце зустрічі Землі, людини і космосу. Не таке високе, як Еверест чи навіть Говерла. Але коли ти ростеш у підніжжя єдиної гори в окрузі, всі твої переживання, уяви і страхи направлені в це одне місце — у природній моноліт, що незмінно вистояв усі грози і повені. І так, місце страху стає місцем сили — останнім затишком, коли небеса тріскаються немов востаннє, кожен рік у травні. Відкрити / Коментувати

2020-02-24 14:12:26 До виходу нового альбому King Krule підготував профайл про рудого сигаретного демона з гітарою. Коли моя сестричка вперше показала мені його лайв сім років назад ("Baby Blue", звичайно) я віднікувався і відхаркувався від дивної, інопланетної фігури за мікрофонною стійкою. Знадобилось 5 років, щоб повністю оцінити геній розлюченого поету, що шукає вихід з лабіринтів власного мозку. Історію про пацана з Південного Лондону, який пише чи не найцікавішу гітарну музику нашого часу, знайдете за посиланням

P.S.: для повної картини також раджу прочитати матеріал мого кореша Юри Берьози про те, як Арчі Маршалл вплинув на формування сучасного інді звучання Відкрити / Коментувати

2020-02-14 21:28:55 Я обожнюю 14 лютого. Це моє улюблене свято! Здається, з кожним роком тотальне брендування дня Святого Валентина перетворює його на ще один бездушний день знижок і спецпропозицій. Але не дайте маркетологам затьмарити ваші почуття та враження про цей магічний день.

Тільки подумайте.

Це єдиний день в році, коли на вулиці можна зустріти одночасно п'яних від любові і п'яних від самотності.

Це єдиний день у році, коли шоколад і вино купують, щоб забутись в собі чи запам'ятатись комусь назавжди.

І це все до біса прекрасно. Це єдиний день у році, коли одна і та сама пісня може звучати інакше для людей в різних емоційних станах. Я вам приніс плейлист таких пісень, які підійдуть і на покохатись, і на проридатись. Ретельно відібрані з власної колекції та ваших історій, з класики і ноунеймів.

Захлинайтесь разом у слині та гіпервентиляції, обіймайтесь немов востаннє і цілуйтесь немов вперше. Ніщо не зцілює побите серце краще, ніж стрибок головою вперед в цей вир знову і знову. Love is the answer and the one design, after all: Відкрити / Коментувати

2020-02-13 17:19:39 ​​Реюніон Rage Against The Machine підняв на голову весь світ. Гурт визначив жанр репкору і став синонімом боротьби проти абсурдних законів капіталізму та репресійних систем по всьому світові. Масивний тур по США та Європі 2020 року покликаний нагади про все те, за що боровся Зак Де ла Роча і його бенд.

Піднявся на голову і Лондонський книжковий магазин LRB Bookshop, який опинився в списку концертних майданчиків Європейського туру RATM. Команда магазину вирішила не розбиратись, чи це помилка. Вони просто почали думати, як організувати один з найгучніших концертних гуртів світу у двісті квадратів своєї бібліотеки.

Вийшло до усрачки смішно, твіттер тред за посиланням:

— Проблема в тому, де поставити гурт. Девід пропонує прибрати пошукові комп'ютери з парт і зробити з парт сцену. "Скільки їх?" — "Четверо" — "Тоді у нас якраз місця для чотирьох, якщо вони не стрибатимуть багато.

— Мені прикро це казати, Девіде, але вони таки багато стрибають Відкрити / Коментувати

2020-02-11 13:00:37 ​​Злітали в Берлін послухати Кевіна Девайна, американського сінгера-сонграйтера. Можливість вхопити таку рідкісну пташку в Європейських краях буває раз у ніколи, тому я дуже радий, що все таки зібрались і поїхали — очікування були в стократ перевершені.

Здавалося б — скільки звуку та емоції може видати одна людина з однією гітарою у залі колишнього крематорію на двісті чоловік? Відповідь — достатньо, щоб розбити очі в сльози навіть тих, хто чув його пісні вперше. Кевін приїздив в рамках святкування десятої річниці свого магнум опусу Brother's Blood — фолк-рок альбому про маленьких людей в оточенні великих проблем. Наркотична ломка після зав'язки, військові конфлікти у країнах третього світу, глобальне потепління — ну ви зрозуміли.

"The scariest thing is not that these things happened. The scariest thing is that it still happens" — коментує Кевін перед "Another Bag of Bones". І цей біль змушує його безкорисливо віддавати останню краплю поту на виступах і досі — половину концерту Девайн просто співає в зал, без мікрофону і гітари. Щоб зрозуміти, про що йдеться, гляньте прикріплений за посиланням акустичний лайв однойменного треку "Brother's Blood". І ось так, пісня за піснею, він надламує голос; а ось, здається, і серце — з кожним наступним рядком

It's a brush fire spreading, feeding as it moves
It's a disappeared glacier; it's the airborne flu

Але в Brother's Blood стільки ж сміху, скільки і плачу. Тому з рештою, дякуючи чаруючій відкритості Кевіна концерт перетворився на посиденьки зі старим другом — після прогону альбому пісня-в-пісню він приймає замовлення інших своїх треків із залу і розповідає про них історії. Неочікуваним хайлайтом вечора став момент, коли хлопець в першому ряду жартома заспівав рядок з "I Want It That Way", а Кевін його підхопив так легко і невимушено, що зрештою заспівав весь зал.

Тож якщо у вас є можливість з'їздити на концерт ось такого маленького артиста, якого любите за один трек — сміливо кидайте все і їдьте. Не важливо, чи він/ вона буде на сцені всього лиш з гітарою: виявляється, для приголомшливого виступу достатньо вірити в себе і свої пісні. Вже вдруге в цьому переконуюсь; сподіваюсь, не востаннє. Відкрити / Коментувати

2020-02-03 13:02:09 ​​We'll carry on! My Chemical Romance захедлайнять перший день фестивалю UPark!

Обійти стороною реюніон найголовнішого емо гурту десятиліття просто неможливо. Я набрався наглості і впевненості і запропонував фестивалю те, що я справді добре вмію (писати про сумне музло, звичайно). Тому наступні пару місяців я буду розповідати про важливість реюніону MCR і чому пропустити цей концерт не можна в жодному разі. Навіть якщо в 2007 ви не виплакували чорний лайнер в подушку.

P.S.: звичайно не тільки про це, але не всі ж смаколики вам в руки одразу давати) Відкрити / Коментувати