Зазвичай я читаю книжки за планом. Тобто я собі придумую, що | Катя. Вино. Кіно. Розмови
Зазвичай я читаю книжки за планом. Тобто я собі придумую, що я хочу читати, складаю список і рухаюся по ньому.
На щастя я не дуже принципова в цьому плані, тому можу читати паралельно по три книжки.
Цього разу зі мною сталася «Спитайте Мієчку».
Це перша художня книжка Євгенії Кузнєцової. А сталася вона тому що ми запросили Євгенію на ефір, але через іншу книжку. Через «Готуємо в журбі». Лінк на ефір тут і це зовсім інша історія.
А про «Спитайте Мієчку» почну з кінця. Я так сміялася весь час, що очікувано було – плакатиму в кінці. І це сильно пов’язано з особистим. Таким живим і справжнім. З тим, що формує тебе як людину – й не освіта чи виховання, а те, як ти сприймаєш світ. Це про літо, про старий будинок, про життя з усіма його викликами та переживаннями, про вибір, який доводиться робити постійно.
Це не професійний відгук на книжку, це суто мої емоції. Я зробила купу закладок, щоб коли візьму її до рук знову в мене були маркери за що хапатися, що мене зачепило.
Для мене це так близько, бо в дитинстві я більшу частину літа проводила в селі з бабусею. І коли настало останнє таке літо це було одне з найващих прощань, які тільки можуть бути. Бо і я, і бабуся знали, що більше я не зможу приїхати так надовго. Коли я це пишу, я бачу перед собою бабусю біля воріт і як ми обидві усміхаємося, ковтаючи сльози. І навколо таке тепле, серпневе сонце, вигоріла зелень і вже посохлі соняшники, які вже час зрізати.
Я не буду докручувати емоції, кожен має доктутити сам. Сам все це згадати, пережити і відчути. Тому якщо в цих словах ви пізнаєте свою бабусю, то вам точно до душі буде «Спитайте Мієчку».
«Малина давно була окремим королівством – у саму середину заростів, де висіли ще ті невироджені ташкентські ягоди у палець, вже ніхто не міг зайти. Люди покірно обʼїдали її з різних сторін, а там, у глибині, уже «майже, дикі кабани вивели поросят», казала бабуся».
