Кожен рік під кінець грудня я чекаю, коли фейсбук нагадає ме | Катя. Вино. Кіно. Розмови
Кожен рік під кінець грудня я чекаю, коли фейсбук нагадає мені цей текст. Я перечитую його і мені зовсім не хочеться його міняти.
Це найромантичніше моє прощання і це той випадок, коли ми лишилися друзями.
Це той випадок, коли вже ніколи не буде як тоді. І кожен раз коли ми разом я це бачу.
Дніпро. Місто якого в мене більше немає
Цього разу це сталося. Ми відпустили одне одного. Я і моє, але вже не моє, Місто.
Колись ми з подругою, ще школярки, десь в класі у 7, а якщо точніше - влітку між 7 та 8 класом поїхали в Дніпро за зошитами. Тоді це була велика пригода достойна Марка Твена) Ясна річ батьки нічого не знали, мама пробач. Ми обидві, ясна річ, вже бували там і не один раз, але без дорослих - вперше. Мабуть, це було, як в американських фільмах про підлітків, коли вони тікають у велике місто, але подробиць я не пам’ятаю. Ясна річ, що повернулися ми додому вчасно. І все таке.
Моє дорослішання завжди було пов’язане з Дніпром. В принципі альтернативи йому не було ніякої. Якщо вступати в університет - то тільки в Дніпро, кому треба той Київ. От же Дніпро нічим не гірше, і поруч з домом. Все логічно я вступлю, буду тут працювати, жити.
І тільки потім почалася наша любов, яку я тепер відпускаю.
Відпускаю ці підйоми о 5-й і ранкові електрички набиті робітниками і студентами. Відпускаю «Богдани» і той шлях від першого корпусу ДНУ до 9-го, їдальню Чермету і шампанське на зупинці.
Немає більше посиденьок з дівчатами у кав’ярні до, під час та після пар. Та й дівчат тих вже в Тебе немає. Вони є в Києві, Мілані, Амстердамі, Лісабоні.
Я полишаю Тобі читання Бахтіна в науковій бібліотеці і уроки французької, аби вивчати Камю в оригіналі. До речі, між парами та французькою постійно було багато часу і я гуляла - найбільше мені подобалися сутінки десь в районі вулиці Гоголя, але їх я теж залишаю тобі, Місто.
Я їхала першим трамваєм і дивилася на тебе - таке рідне Місто, яке я знаю в довжину і в поперек, але ти чуже. Я не твоя більше, а ти не моє.
Я залишаю тобі оте побачення, яке так і не відбулося, бо Його збила машина. (Якщо хтось тут напрягся - все обійшлося переляком). Я багато побачень тобі залишаю - під деревами парка Шевченка, у планетарії, на лавці у якомусь дворі під деревом під час дощу - хоча це було не побачення, але точно романтична мить: ми просто сиділи там серед ночі і мовчали.
Тепер ми різні, Місто. Але нам точно було добре разом на ЄБ, на якійсь репетиційній базі на Лівобережному, в караоке десь на Перемозі і в тому дивному закладі на «східній прохідній», у гей-клубі, в «Залатаному барабані», в «Мулін Ружі» і на матчах «Дніпра».
Завжди Твоїми залишаться всі ті ночі на набережній. Єсенін під гітару і ПУТІН ХУЙЛО на парапеті біля пам’ятника Слави.
Я дивилася на тебе і посміхалася, це було дуже дивне відчуття, наче ми один одного ніколи не кохали. Наче не було тих таксистів, які мене впізнавали і питали чого нас сьогодні так незвично мало. А той кілограм солі, порізані продавчинею лимони і текіла у сквері навпроти гастроному «Асторія» (там нам і порізали ті лимони). Невже Ти забуло Місто?
А вечірки в «Арт-Квартирі»? Крутіших я не знаю! Але залишай їх собі, і ту презентацію Любка Дереша в «Чорній Ящірці» в сутінках і під дощем теж забирай. Мені більше не потрібно.
Ну і Героїв Сталінграду, 41 - це звісно твоє. Та й вулиці такої вже немає.
Ясна річ ми не прощаємося. Ми ще побачимося багато разів, але я вперше Тебе відпускаю. Таких як я в тебе багато, вони їдуть, рідко вертаються, але точно приїздять знову побачитися. Ми ще не раз будемо пити каву і вино, але вже ніколи не буде так, як раніше, бо я більше не люблю тебе так, як раніше, а ти більше не любиш так, як раніше, мене.
28 грудня 2018
