Казковість Львова. «Зайти до пана Едзьо». [1/2] Хочу розповіс | Konkretyka

Казковість Львова. «Зайти до пана Едзьо». [1/2]

Хочу розповісти цікаву історію про львівський вираз: «Зайти до пана Едзьо». Знаючи його, Ви можете додати краси в повсякденне мовлення. Цей вислів відомий багатьом львів’янам, але чом би не поширити його за межі славного міста Короля Данила.

Неможливо ділитись історіями міста Лева, не сказавши кілька слів про нього. У кожного львів'янина чи гостя міста є свої вподобані місця, тому я розповім лише про своє. Воно не містичне, як печера з легенди про лева на Високому замку, і не настільки вишукане, як Львівська національна опера, а досить близька та знайома всім Площа Ринок. Владарка безлічі казкових історій та звісно бездоганної європейської архітектури, яка завжди тоне у гаморі перехожих, мелодіях вуличних музикантів та ароматах безлічі кав’ярень.

Маленькі гості площі вперше потрапляють на її простори, тримаючись за руку матері. Для них всі довкола виглядають велетнями, а давні кам’яниці, що затуляють сонце, й зовсім схожі на справжніх титанів. Безперервно озираючись довкола, вони не дивляться під ноги, змушуючи батьків з посмішкою брати їх собі на руки.
Глянувши в інший бік, можна почути дзвінкий дитячий сміх та побачити справжні перегони малечі з ризиком врізатись у перехожих. Пройде ще трохи часу, вони подорослішають і завітають сюди на своє перше побачення. Львівські кав’ярні стають місцями перших зустрічей, з яких починається довгий шлях кохання чи палкої пристрасті.

Проте, найкрасивішими, на мій погляд, з усіх сцен, що можна побачити на Площі Ринок, є миті з’яви старших людей. Трамвай зупиняється, з нього першим виходить дідо з охайно підстриженою сивою бородою та шляхетним для його постави капелюхом. Він притягує руку і, мов джентльмен з історій Джейн Остін, виказує повагу своїй літній пані. Подібні картини рідкісні, але такі змістовні та цінні. Вони нагадують нам, що навіть коли час минає, ми повинні бути уважними до тих, хто з нами поруч.

Світло відіграє важливу роль в нашому житті, даючи змогу не загубити один одного у пітьмі. Тож аби закохані не губилися в темряві, на Площі ринок сто років тому встановили перше в Україні газове освітлення. На мій погляд, цей період історії міста оповитий казковістю та дивовижною атмосферою. Тільки уявіть: вечоріє, все навколо от-от затягне темрява. Однак, на площі з’являється вуйко з драбиною та довгою палицею. Він обережно ставить драбину до ліхтаря і помахом своєї чарівної палички змушує його спалахнути, даруючи перехожим бажане світло.

Сині вогники в ліхтариках точно заволікали своєю містичністю. Десь роздмухуючи уяву, а десь запалюючи почуття, коли під одним з них діва чи хлопець чекали на своїх коханих. Хоч зараз ці ліхтарі електричні, але під ним, як і сто років тому можна зустріти силуети, які дивлячись у смартфон, вишукують в темних постатях тих, заради кого вони прийшли.

Вся ця краса показує, що недарма Львів володіє особливим магнетизмом, змушуючи українців з усіх куточків держави вертатись до нього знову й знов.