Я пливу у вічну дорогу зі сторінок що переливаються кольорами, | Хижа Лажневського

Я пливу у вічну
дорогу
зі сторінок
що переливаються
кольорами,
гітарними рифами
і ллються в наші тіла і
вуха в'язкими літерами на папері,
що вічно кудись мчать з-під ручок і ніг
кудись геть за межі цього сценарію:
в іншу картину, не з цього Керуака,
не з цього Школяра,
де ти кажеш собі:
лиш пиши розбірливо, Дарій,
пиши розбірливо,
тобі це потім ще читати.

Де на вічних хибних зворотах чатують розсобачені дорожні знаки, що червоними світлофорами усе плачуть ночами, дитячими криками через вени, через пори википають із твого тіла, скиглять, молять зробити із ними бодай щось. Але де ж ти те бодай щось зробиш, ти ж бо і сам в цей задимлений ліс постійних Луперкалій колись звернув, необачно вступивши в чорноту перед собою і впавши в діру, що усе затягувала й затягувала: Буковскі, Турист, Ната, Ната, Рижий, блядь...

Де ти вислизаєш зі свого задроченого фіолетового диванчика, неначе дитя у коконі і ти вже, як Нео з Матриці, дивишся в лице світові, і наче хочеш його обійняти, але ці йобані сонячні промені, цим постійним йобаним сонячним потоком харкають тобі в обличчя.

І вже наступного ранку, десь під запахом брудних шкарпеток і поту, знову знайду чиюсь руку і наче б то й потягнути її, й пригорнути це викохане тобою створіння, що тхне цигарками й перегаром, але яке вічно кривиться від сигаретного диму, бо ж, сука, у неї алергія на тютюн, а ти куриш, курва, куриш!!!

І ні, я не така, але сміймося, аж до плачу, сміймося серед Луцького вокзалу, коли зіркове сяйво лиш тихо так горнуло наш шепіт, завертаючи кожне алкогольне слово, кожну прокурену думку у довгий сувій пергаменту, щоб потім цей курвлячий син про це написав, ми ж-то обоє хочемо, щоб ти бодай щось уже написав;
довгими переговорами в скайпі:
пиши, пиши, пий, бий, пий, і біль, біль…

потяги скеровують в зворотні станції, та зворотного відліку у часі не дочекатись; і тепер уже вічно в голосних гітарних рифах Школяра чутиму лише плач дівчинки, що прибилась до ліжка й солодко так, ніжно шепоче...

Й стрілка годинника вперто відбиває ритм рейок твого поїзда,
мого поїзда,
геть із цієї сцени,
— де я губами торкаюсь твоїх сосків, —
в іншу сцену, де я щасливий, що знову маю сім'ю й стою на березі моря, вдоволено обіймаю, чи то найкращого друга, чи то найкращу коханку, чи то знову мене змиє хвилею води до пірсу в монументальний Харків, чиї води омиють мене і обдовбані очі Школяра і ми втонемо серед високих будівель цього тріпу.

І це моє життя, а не річка, моє життя, а не річка, не борсайтесь у ньому, наче ніколи й не вміли плавати, плавайте красиво, вам ще бути буквами на цих сторінках, котрі і так, в принципі, ніхуйово плавають у своїх надуманих ґратках.

Іноді в сміху я чую, як людину зсередини зжирає її минуле. Та частіше я чую, як в плачі людина сама із себе сміється, доторкається до своїх сліз і уже, як неначе Аліса в Задзеркаллі, в сльозах своїх починає сміятись із себе самої й замикати цей круг вічно замкнених у собі людей у свої ж сльози і розбивати їх об чорну плитку сирої ванної кімнати, де стільки красивих ніг ридало і стільки красивих ніг сміялось і звивалось навколо тебе, ніжно вустами прилипаючи до твоїх вуст, звабливо, спокусливо шепочучи щось на парселмові й ти б уже занурився з головою у її гріхопадіння, вдалину за її голосистим сміхом і ось ти уже в ній, уже з нею, але скрапуєш сльозою її красивих ніг на чорну плитку ванної кімнати й вона, як Аліса в Задзеркаллі, знову вчиться метаморфозам свого плачу в сміх, можливо навіть поруч із тією, хто прокуреним голосом давно уже викладає трансфіґурацію сліз у сміх на холодній підлозі цієї ванної кімнати, присідай ж бо поруч, Школяр якраз знайшов медіатор.