13.01.2020 Загадкова історія Мефодія Марковича Шпика ч.6. Зак | Кашель маркетолога

13.01.2020

Загадкова історія Мефодія Марковича Шпика
ч.6. Заключна.

***
— А я думала, ти сміливий, сильний. А ти отак здався?
— Та іди ти, — буркнув наостанок Саша і грубо гепнув дверима.
Cварка, що не відбулася. За цей час вони обидва вигоріли, і це "іди ти" було вже попелом, останніми порошинками загаслого багаття. Надійка шкодувала про те, що влізла у це, а Саша ненавидів цілий світ, і Надійку разом із ним. Ненавидів його за те, що той скинув на нього непідйомну ношу, яка щосекунди нищила тонкий Сашин хребет і прагнула розтрощити його вщент, розбити на дрібки.
Та хіба Надя була в тім винна? Йому це не спадало на думку. Якщо вже ненавидіти світ, то без виключень.

***
А люд гудів і розносив містами, селами смішні смішності, ніби у Тхірську справді судитимуть весну.
Шепотілися шоковані юристи, судді готувалися до нечуваного прецеденту і вже мізкували щодо подальшої практики, а звичайний люд просто реготав. Посипалися мемчики у твітерах і фейсбуках, уїдливі коментарі, терабайти сарказму. А й справді, де б таке ще можна побачити — у цивілізованому світі судять весну за вкрадений сніг.
Не смішно було тим, хто повівся на валізові аргументи Марковича, і тепер вже не має зворотнього шляху. Всі в курсі: преса, публіка, верхи. Зліпили підозру, направили обвинувальний акт, вже от-от буде судовий розгляд. Ажіотаж нечуваний — очікується повний зал, коридор і ще маленький возик. Що ж лишається жертвам дискусії та майстерної переконливості Марковича? Лише грати виставу до останнього акту. Знати б ще, хто цей збочений драматург?

***
— Ви в безпеці, Сашо, — сухо відчеканила постать. — Так треба.
Чоловік потягнувся рукою і світло засліпило зморені Сашкові очі. Зараз вже він міг роздивитися кімнату. Зовсім не рай і не пекло. Звичайнісінька кімнатка, ніби лікарняна. Рівні білі стіни, лівіше від ліжка — чистенький письмовий стіл, кілька тумб із книжками і різним дріб'язком. Шафка. Етажерка з квітами. Ліжко звичайнісіньке, ніби з недорогого готелю. Вікна лише наглухо зашторені чорнющою шторою, що, здавалося, не лише закривала світло, а й поглинала його.
Чорна постать теж була звичайною людиною. Такий чоловічок, якого і в маршрутці, і в магазині перестрінеш, і навіть не зважиш на нього. Звичайна собі людина. Хіба от постава з відлунням колишньої кремезності, може навіть виправки.
Чоловік простянув руку до Саші:
— Анатолій. Можна просто Толя.
Саша було спитався, як це все вийшло так, чи не наснилося йому все те страшне лісове дійство, і тоді ж трохи злякався, відвів очі.
— Ні, це був не сон. На жаль для вас, Сашо, це не сон.
Він тихо присів на краєчок ліжка і почав роздивлятися розпухле від сну обличчя бранця.
— Скажу навіть більше. Ви, Сашо, влипли випадково. Ми процес контролювали, — запевнив Толя, — ще відпочатку. А от в ліс вас вивезли справжні відморозки. Але то таке.
Він підвівся й махнув рукою.
— То дрібниці, бо ми були поряд. Ви ж цілий?
Саша боязко кивнув.
— От і добре. А документи...
Толя розповів йому довгу історію. Як його колись приставили до Марковича, аби слідкувати і документувати всі махінації, як не давали ходу справі, як він підлаштував все так, щоб Наталі до рук потрапили саме ті документи. І ще дещо. Надія. Це вона передала копії у жовтому конверті. Це вона хотіла, аби Саша мав сенсацію і розкрився, відкрив себе собі і світові. Щоб він нарешті відчув себе потрібним і бажаним журналістом.
Надійка. Тендітна й тиха дизайнерка, якій страшно було навіть подумати про те, що далі станеться, яка боялася ще більше від Саші і сама би ніколи в житті не зважилася взятись за це. Вона хотіла, аби Саша отримав свою сенсацію, аби він став сильним, сильнішим в мільярди разів від неї, успішним. А вона — скромно стояла би поряд, навіть за спиною, і не дала би впасти. Щоб всі впізнавали його і казали "Олександр і якась дівчина".
— Надя? — перебивало дух Сашкові, — Так це Надя — мій сікрєт санта?
— Вона.