Кашель маркетолога

2021-07-04 23:52:44 Вицвіле «70» на лобовому маленької Шкоди.
Без трикутної «У» — щоб не докопалися копи.
Я не розгадав би її ні за день, ні за кому.
Та за хвилину вкохався, мов йолоп

Якби вона несла революційні стяги,
за нею ішли б солдати, трудяги, бродяги

Якби вона готувала військову змову —
я першим вірив би кожному її слову.

Її руки гідні чорнил,
якими підписують вирок на розстріл

Її погляду безумовно скорилися б
диктатори, кати, хмарочоси.

Вона могла б одягатись у війни,
Злегка спускати з плечей перемир‘я.
Її обійми могли б стати вірою,
я кожній догмі першим повірив би

Став би першим до зброї,
десантувався в Нормандії з боєм,
Приймав її віру, її війни,
спускав з тонких плеч перемир‘я.

В неї завтра будуть нові стяги,
Інші солдати складуть їй присягу.

А я. Я просто хочу,
щоб ми з нею дивилися в очі.
Я б розгадував її мапи щоночі,
виставляв пости на кордонах,
тренував би загони
хапати порушників.

Але.
Я.
Їй.
Просто.
Байдужий.

04.07.2021
п.с.Навіяне Жаданом Відкрити / Коментувати

2021-06-04 08:01:59 Колись ми всі — колишні.
Хтось — поки, хтось — навічно.
Закаламутить дощ чиїсь відбитки на узбіччі,
собаки згублять слід.
Лише одне прошу — не проїби це літо,
як це робиш вічно.
Не проїби цей щем, цей дощ, ці ночі,
до біса стоптані підошви.
Говори що не сказав би, бо
Колись слова стають словосполученнями, словосполучення — словами.
Маятник зупинить стрілки,
солдати залишать казарми.
Стануть трухою назавжди зачинені двері,
Вивертатиме вітер столітні дерева.

Колись все стане колишнім.
І люди
і літо
і місто.
І пізно.

Як ті кляті сліди на узбіччі —
ми з тобою не вічні.
Прошу, не повторюй щорічне —
не проїби себе. Не проїби!

04.06.2021 Відкрити / Коментувати

2021-06-01 08:05:26 Якби я знав, коли ти спиш —
куди ідуть твої думки,
де гинуть, пропадають, в‘язнуть,
народжуються, мерзнуть, гаснуть,
ростуть, старіють, потерпають
від лісових пожеж під Сєвєродонецьком,
від закарпатських повеней,
зігріті променями Прип‘яті
чи сонячними іскрами на триплексі
згорілої армійської машини
десь між Дебальцевим і Вуглегірськом,
сплять стомлені плацкартною поїздкою,
перебирають пальцями пожовкле листя,
спішуються з бойових машин, почувши вистріли,
з корінням вивертають лісосмуги,
повторюють помилки вдруге.

Я міг би пошепки спитати,
де відлітають сни, думки?
Лишаються в твоїй кімнаті?
Отарами втікають крізь шибки?

Я запитав би, правда.

Але не змушу вогонь згаснути,
Не перерию квадрати фугасними,
Не висушу вулиці, не освітлю світ,
Не виверну все навиворіт.

Запитав би щоб погасити, перерити, висушити, вивернути, вивести.
Витерпів би. Вистояв.

Але ти завжди
спиш в іншому місці,
іншому місті. І я не дізнаюся,
думки твої в Прип‘яті,
в плацкартній поїздці,
у повені втоплені,
втомлені боєм,
вином напоєні,
дихають глибоко, заспокоєно.

Запитав би, повір.
Якби ти була поряд.

01.06.2021 Відкрити / Коментувати

2021-03-12 23:16:28 Чтобы лететь, нужна сила сопротивления. Чтобы идти на яхте против ветра, нужна сила сопротивления. Вероятно, чтобы создавать крутые проекты тоже нужна сила сопротивления. Внутренняя и внешняя критика, ограничения в бюджетах, сроках, ресурсах и возможностях. Если сила сопротивления способна поднять 70-тонную конструкцию в воздух, она точно способна повторить это с креативными проектами. Відкрити / Коментувати

2021-03-12 23:16:28 Мій креадир дав поки найточнійший опис всього, що драйвить і примушує витискати з себе максимум.

Коли все легко — немає досвіду.
Коли все занадто складно — так просто опустити руки.

Коли все складно, але підйомно, качаються креативні м‘язи.

Обіцяю, що скоро напишу новий текст у канал. І дякую за те, шо ви досі тут :) Відкрити / Коментувати

2020-10-19 02:29:51 19.10.2020

Васька ні з ким не говорив. Власне, його ніхто й не захотів би слухати. Він був сам більш на «послухати». Хоча, останнім часом не було кого й слухати.

Де там вже йому. Був би статним, відомим, у фраку і з пенсне. Пив би чай, відстовбурчивши мізинчика. А так — просто мовчазний Васька. Наче ще молодий, але шкіра порепалась від вітру і вже як раніш не буде.
Тріщинки на щоках вже затяглися травою, мохом, але Васька голитись не стане. Рука важка. Хоча ніколи не бився, та й бокс — трохи не його експертиза. Він більш по мовчанню.

Ніхто не пам‘ятає, звідки Васька узявся на фабриці. А може то й фабрику розгорнули навколо Васьки. Чисто на знак пошани до його мовчання. Або навпаки: фабрика народила його, щоб було кому слухати. Але щоб він не міг про це говорити. Ні з ким. Зовсім. Коли оце головний інженер хильне і, ледь перебираючи сірими штанцями у гівняних чорних харківських туфлях без шнурків, перечепиться і давай лаяти Ваську, гамселити його, розбиваючи кулаки до крові. Чи просто робітнички місяця сховають сяку таку залізячину під пальто, і крадькома проносять повз Ваську, шкоддиво прикладаючи пальця до губ: «Тссс». Чи ...

Так, наче вони були створені одне для одного. Фабрика — гудіти, Васька — мовчати.

А тепер от точно нічого не скаже. Васька зовсім втратив голову. Ні, не закохався і не попаяло від психічної болячки. Просто, коли підривали стару фабрику, бетонна плита прилетіла в самісінького Ваську. Спочатку скинула на підлогу старого металевого монстра, а за мить балкою відтяло його зварену зі старих шестерень голову.
«Крахх, хххуххххх»: вперше і востаннє протремтіла іржава металева статуя, розлітаючись на фрагменти: гайки, шестерні, пружини, підшипники, шурупи.

Відслухався, старий. Відкрити / Коментувати

2020-05-13 14:40:30 Кахи-кахи. Аааапчхуй.
*шморгає маркетологячим носом* Відкрити / Коментувати

2020-04-20 20:12:40 20.04.2020

— Знову ти?
Сухо звільняю легені від задушливого кімнатного повітря і наповнюю знову. Хочеться закурити, та сигарет немає. Я ж не палю, то звідки бажання?
Підводжу погляд.

— Знову ти...
Вже відчуваю, як підступає біль до серця, стискає груди спазмом. Один лиш страх примушує серце калатати. А вона ще навіть не почала. Але готова. Безпорадно всміхаюся, похитуючи головою. Смішно. Стуляю повіки. Не хочу бачити і думати про те, як вона розминає пальці, тупо блимаючи очицями. Мерзота.
А може спробувати домовитися? Торгуватися, випрошувати поступку. Може тоді буде не боляче, або буде якось іншим разом. Ну, відкладемо. Господи, такий простодушний торг про незворотнє.

— Я вже вирішив. Ти нічого не зміниш. Абсолютно нічого, знай це. Що б не зробила зараз. Хоч задуши.
Тіло металево клякне від довгого нерухомого сидіння. Опускаю голову. Руки на колінах, ніби натягнуті канати, що тримають важезний міст. Здається, приберу їх і розсиплюся на дрізки. Не прибиратиму. Най буде.

— Не тягни кота за яблука, давай вже. Хочеш задушити? Души, на.
Здіймаю очі до стелі, звільняючи їй горло. Я б цього не оминув. Хай душить. Все одно її слабкі пальці не зможуть завершити це. Ослабнуть на горлі, і відпустить. Мерзота...

— Давай-давай, души. Я все одно куплю собі цей шурупокрут. Мої бабки, мої! Души, мерзото... Ну не мовчи ж ти, скажи хоч щось.
...
— Ква. Відкрити / Коментувати

2020-02-09 21:57:27 09.02.2020

Прохолодно. Дарма я не вдягнув светра, хоча вона мене попереджала. Ну вже як є. Кутаюся сильніше у коричневе пальто. Вітряно.
На паралізованих лавках мило теревенять люди, але мені все не ясно, як витримують вони в таку холоднечу. Мабуть, їх гріє щось ліпше за одяг. Озираюся. Я ніби бачив це, але не пам'ятаю анічогісінько. Анікогісінько навіть. Та гарно тут, у Чиказькому Грант парку. Крапелька живої природи серед мегаполісу. Якщо не придивлятися, то й не помітиш сірих блискучих хмарочосів на горизонті. А ближче до узбережжя повітря різатиме обличчя гострою вологістю.
Ще сильніше загортаюся у коричневе пальто. Ніби не хочу більш ніколи з нього виринати. Туфлі тиснуть. Як я їх носив раніше? І брюки ці ідіотські. Окуляри у товстій чорній оправі холодять ніс. А коли зайду до будинку, вони одразу вкриються нальотом і доведеться чекати хвилини зо три, або ж протирати чимсь. Чому я тут?

Прохолодно. Повернуся в місто.
Чомусь тягне мене цією вузенькою вуличкою до дороги. Темно-червоний хмарочос із колонами. Не менше 30 поверхів. Гострі кути, все геометрично бездоганно. Того ж кольору вивіска із позолоченими буквами Хілтон Чикаго.
Дора.
Коли я був у Чикаго, завжди спинявся тут. Брав номер на двох. Темно-бежеві стіни та ідеальні матраци на ліжках. Біла постіль. І Дора. Ми ходили Грант-парком і цілувалися, мов підлітки. Ніби ховалися від дорослих і зовсім не переживали, що ж подумають інші в парку. Вона куталася в моє коричневе пальто восени, а навесні я кутався у Дору. Не пам'ятаю милішої дівчини за неї. Пам'ятаю Дорине біляве волосся та великі зелені очі. Маленький носик та тонкі губки. Вона була зовсім трішечки нижчою від мене.
Що я робив у Чикаго? Звідки у мене з'явилася Дора? Де вона тепер?
Ловлю перше ліпше таксі та повертаюся додому. Забагато питань на сьогодні.

Окуляри пітніють і я зовсім нічого не бачу. Не хочу їх протирати. Най так буде.
На дверях у квартиру вже стоїть Мей і кидається мені на груди. Притуляюся до її темного волоссячка і цілую. Тепер вона завжди сумна. Єдине, чим можу її розрадити — це коли я щось пригадую.
— Вийшло щось сьогодні, котику? — очі Мей бігають моїми зіницями і сповнюються сліз. Вона плаче щодня. Я ніби вижив, це добре. А вона плаче. Не знаю, як то вийшло, що я вижив у тому літаку. Нас лишилося, наче, четверо. Але я нічого не пам'ятаю. І Мей не пам'ятаю теж. Вона просто з'явилася біля мене тоді, у лікарні, і більше не зникала. Але що в нас було до — ніц не пам'ятаю.
— Ні, — безперервно дивлюся у її сльози і не зводжу погляд, аби не відчула, що недоговорюю, — цей раз нічого. Зовсім.
— Зовсім? — із надією на хоч невеличкий спогад дивиться вона на мене знизу. Моя маленька.
Сумно хитаю головою і обіймаю знову. Ти така хороша. Шкода, я тебе зовсім не знаю. І, мабуть, не згадаю. Відкрити / Коментувати