*** — Юра, ну шо за цирк, — скептично гортав стрічку Перший. — | Кашель маркетолога

***
— Юра, ну шо за цирк, — скептично гортав стрічку Перший. — Юр, вони там шо, відбиті?
— Я б сказав, але там така історія, — виправдовувався голова СБ.
Перший підвів очі і кинув такий погляд, що у співрозмовника одразу питання і сумніви відпали.
— Ну це так треба. Ми і того придурка закриємо, і друзів його. Генеральний теж в курсі.
— Аа... — Перший трохи заспокоївся, але не так, щоб цілком. — Закінчуй цей цирк. Сьогодні закінчуй.
Він невдоволено видихнув і відкинувся у м'якому шкіряному президентському кріслі:
— Просто жах. Такий сором, такий сором... Це ж вийшло вже туди, за кордон. Мені приносили зведення. Що я казатиму?
— Це не жах. Жах у тому, що в цю легенду повірили. Ми то закриємо цих клоунів, але їхні підлеглі. Не повірите. Вони купилися на цю легенду. Ми робили зріз, і відсотків 60 вважають, що так і є. Весна, сніг... — байдуже махнув рукою. — А там — красиво скажемо, що для боротьби з корупцією ми підемо на все, навіть на дикий абсурд.
— І посадимо весну? — пирхнув Перший. — Ох ви закрутили. Драматурги...

***
— Пробач, якщо можеш, — так міцно схопив Надю Сашко, що вона й не встигла кліпнути оком, не те що усвідомити: Саша живий.
Вона заридала: гучно, але від щастя. Звідки ті сльози взялися, коли вже, думала, все виплакала в подушку і Наталчин светрик.
Вона цілувала кожен міліметрик колючого неголенного Сашиного обличчя, шию, одяг, руки.
Вона пробачала йому все, просто тому що він є, він існує, він живий і тепер поряд.
А Саша. Саша більше не хотів жодних сенсацій, відкриттів, пошуків. Найбільшим відкриттям, найнеймовірнішою сенсацією виявилася його Надійка. Марно шукати те, що завжди було поруч.

***
Світло пробивалося крізь холодні решітки автозаку, гуляло по запилених чоботах Мефодія, навіть трохи пригрівало, але Марковичу було все байдуже. Він притулився спиною до холодного борту і ніби карав себе за той корпоратив. А може за Толика. А може за валізи. А може за те, що взагалі спало на думку прибирати неіснуючий сніг. А може...
Автозаку теж байдуже, коли і за що картає себе Маркович, тому час від часу водій жорстко пригальмовував і пасажира трохи кидало салоном, повертаючи його до сумної реальності.
Приїхали. Конвоїри відчинили кузов, випустили закутого в кайданки Марковича на морозне подвір'я суду.
На запилених чоботях одна за одною з'являлися біленькі цяточки. Вони налипали на руки, одяг, конвоїрів і все намагалися залетіти у розкритий від подиву рот Мефодія Марковича Шпика:
— Сніг... От сука.
А сніг ставав все лапатішим, густішим, кружляв, підібраний вітром над сходами районного суду. Він не знав тієї історії, і йому було взагалі байдуже до неї. Він просто прийшов тоді, коли йому схотілося.
Починалася найсильніша віхола за останні 5 років.