Флоріан Зандер: Позбавити ЗМІ вдади У своїй книзі з соціології | Ніцше, думи, два клевця

Флоріан Зандер: Позбавити ЗМІ вдади
У своїй книзі з соціології медіа «Реальність мас-медіа» та інших працях Ніклас Луман показав як у ліберальних суспільствах працює безперервна гра між політикою і засобами масової інформації. Політика та засоби масової інформації утворюють одне з одним непрозорі, закриті функціональні системи, які - в ліберальних демократіях - не можуть контролювати одна одну, але структурно пов'язані через громадську думку.
…емпірично доведено, що у більшості провідних ЗМІ Німеччини панують ліво-зелені «журналісти», які роблять все для того, щоб через безперервне затушовування повідомлень і коментарів, здобути панівне становище для їхнього ліволіберального наративу.
Вони відкрито без сорому та докорів сумління співпрацюють з лівоекстремістськими антифа-групами і одночасно – демонізують все, що є правішого від центру. Це стосується не лише «звично підозрюваних» таких як taz, Spiegel, ZEIT, Staatsfunk und Co, але й економічно ліберальної шпрінгерівської преси (BILD, WELT), яка не вагається співпрацювати з визнаними антинімцями, якщо вони лише проамериканські, «прозахідні» і проізраїльські та яка не менш схильна до випадів проти Дональда Трампа, ніж її ліволіберальні колеги.
…про такі ЗМІ можна з чистою совістю забути. Наш єдиний шанс – зміцнювати наші ЗМІ, захищати і розвивати власні видання, маючи за довгострокову мету телебачення на зразок Newsmax TV чи FOX Newsи. Не забуваючи, звичайно, про соціальні мережі, незамінні для нас соціальні мережі, де не зважаючи на Cancel Culture і Deplatforming, слід розвивати наші власні ЗМІ і спільноти.
Ці тези не нові, та вони ведуть до висновку, що ще не достатньо усвідомлений у консервативному таборі – а саме – що стратегічною помилкою є дозволяти мейнстрімним ЗМІ знову і знову хапати вас за горло через побоювання нових поганих наліпок, або тому, що ви глибоко в душі мрієте належати до годівничок істеблішменту і хочете нарешті бути запрошеними на велику вечірку.
Кожен, хто щоразу кричить про вихід з партії, коли однопартієць у якийсь спосіб порушує ліво-ліберально політико-медійний консенсус (або здається, що порушує – адже часто вистачає просто звинуватити людину), хто щоразу намагається будь-що дистанціюватися, щоразу поспішає поклястися виправитися, хто щоразу виє з вовками істеблішменту – той заохочує «ЗМІ» ствердитися у своєму почутті влади і відчутті самовдоволення.
Ліво-ліберальний «журналіст», на відміну навіть від тих політиків, які йому імпонують, ніколи не мусить виправдовуватися, ніколи не повинен сам відповідати на питання, постійно перебуває в одночас в позиції адвоката, прокурора, судді і ката, і може вдосталь мастурбувати під редакційним столом своє почуття влади. Нинішній редакційний «кабінетний злочинець» частенько відчуває себе маленьким богом – недоторканим і неспростовним.
Кожного разу, коли йому вдається налаштувати один проти одного представників ненависної йому партії – його почуття влади зростає, як і його справжня влада! З системної соціології Лумана ми знаємо, що влада – це не те, що існує об’єктивно, а те, що вважається таким. Той кому я приписую її – має владу, а влада існує, коли я без примусу дію, так як вона бажає.
Журналіст не має засобів примусу як держава. Єдине,що він може – це намагатися «ламати» людину і організацію. Питання у тому, поможемо ми йому у цьому чи ні.