На пожовтівших та потрісканих сторінках «Манйошю» – «Збірка міріад листків», одної з найдавнішої згадки про японську поезію, не загубилася пам'ятка про жінок-рибалок. Ішікава Шьоро (??)* дав чудові свідки щоденної рутини пірнальниць:
«В рибальниць із Шіґи повно клопот: нарізати водоростей, насмажити солі... В їх руках ви не побачите гребінець».
Цей вірш міг як частково висміювати занедбаний вигляд «ама», але скоріше за все навпаки вихваляв їх працьовитість. Мовляв, завжди зайняті якоюсь справою, нема часу взяти до рук гребінець.
Ймовірно, що під «насмажити солі» мається на увазі Мошіо (もしお) – стародавній видобуток солі з водоростей, що зустрічається в іншій, вже знайомій нам, добірці пісень Оґура «Хякунін Ішшю»:
«Наче сіль з морських водоростей,
Що печуть на стихлому вечірньому узбережжі Мацухо но ура,
Я палаю думками за тим, хто не прийде».
Фуджівара но Тейка, автор цієї поеми, розповідає читачу про драматичний сюжет, пов'язаний із дівчиною, котра зазнала суму/нерозділеного кохання. Можливо, що головна героїня події була також жінкою-пірнальницею, тому йде порівняння з палаючою сіллю.
Тейка сидить, вдягнений в аристократичні, зшиті чорними нитками одежі. Сидить він коло узбережжя, поглядаючи на красу хвиль, що непокоються. Водяна зграя піднялася у небесну височінь, втім швидко впала, хльопнувшись об багряну піщаність. Пізніше, днем отеплена, водиця мстить, змиваючи піщану, камінці, босоніжжя відбитки. Погляд зупинився на сонці. Воно, порудівше, ховалося за морську далечінь, тільки-но залишало рожево-червоні смужки на темніючому небі. Тейка, насолоджуючись природнім пейзажем, схопив пензлик, вмочив його у чорнило, вздовж мережив на папері. Він почав писати...
Певно, він писав від обличчя дівчини, тому що згадував минулого себе та колишню бестію, що зачарувала творця, а може дійсно був романтиком. Істинну спонуку до написання подібного сюжету ми наврядчи взнаємо.
(??) – не впевнена у точному йменуванні автора писань.
