Нині День пам’яті жертв репресій. Я якраз із родини репресован | Ostap Drozdov

Нині День пам’яті жертв репресій. Я якраз із родини репресованих. Бабця (зараз їй 91) була вивезена в Сибір. Її історію опору я описав у романі «№1».

8 років таборів – цей вирок вона не могла ні оскаржити, ні навіть почути своїми вухами, адже її судила заочна трійка. Я пробую уявити цих чекістів, але ніяк не виходить. Тобі приносять стос папок, де в кожній – чиясь доля. В тих папках не було фотографій обвинувачених, як це буває в особових файлах. Можливо, так було краще для тих, хто заочно міг переламати (або й забрати) життя сотням інших, чиї діяння описані одним-двома абзацами. Бабця навіть якби й захотіла – не змогла би нічого довести чи оскаржити, адже вона була винна, цілковито винна.

По ночах вона клеїла антисовєтські листівки. Під час обшуку в неї знайшли друкарську машинку. Їй було 17: вік внутрішнього поклику й юнацького максималізму.

В таборі вона зустріла справжніх людей. Потім, уже після реабілітації, вони підтримували між собою зв’язок, регулярно листувалися, інколи навіть зустрічалися. Це нагадувало таємне братство людей, допущених до ексклюзивного досвіду з ексклюзивним знанням. Вони були свого роду обрані, клеймовані інакшістю, представники племені, яке пережило свій приватний армаґедон.

Репресії завжди спрямовані проти найкращих, аби лишилися посередні.
У кого в родині є хтось репресований чи замордований – цей ген спротиву має надихати. Бо ворог, який репресував у 20-му столітті, лишився той самий у 21-му. Проти нас – досвідчений кат. Від того ціна справжньої незалежності – безцінна.