У суворих 90-х Мозговий перемістився зі сцени за куліси. У 93- | ПЛАЙ
У суворих 90-х Мозговий перемістився зі сцени за куліси. У 93-му заснував Міжнародний фонд імені В. Івасюка. Намагався підім’яти під себе фестиваль “Червона Рута”, а коли не вийшло – створив альтернативний фест “Пісня буде поміж нас”.
Того ж 93-го Микола Петрович прокачав левел із заслуженого артиста до народного. А ще створив Український державний театр пісні (чим би він не був) та почав викладати постановку голосу в університеті Драгоманова. Коротше, жити стало краще, жити стало веселіше.
Та раптом для Миколи Петровича все перевернулося з ніг на голову. Причиною тому – скандальне інтерв’ю, яке композитор у серпні 1997-го дав газеті “Бульвар Гордона” (Oh shit here we go again!). Мало того, що корифей естради взяв участь у “банній” фотосесії з оголеними журналістками видання, так ще й наговорив усілякого.
У цьому матеріалі Мозговий задісив абсолютно все і всіх, що тоді хоч якось і хоч кудись рухалися на українській сцені. Під роздачу потрапив і старий-добрий Рибчинський (“Коли він почав клепати зібровщину, тут таки втратив обличчя”), і весь український шоу-біз разом узятий (“Все, що маємо – це прогресуюче фанерне мистецтво”), і популярний родич композитора, Олександр Пономарьов (“Ніякий він мені не зять – він йобар моєї доньки”), і навіть модні серед молоді ню-металісти Green Grey (“Ні у Швейцарії, ні в Німеччині, ні в Польщі я такого лайна не чув!”).
Здавалося, для Мозгового це кінець. Колишні друзі стукали у високі кабінети з проханнями позбавити композитора всіх звань і навіть змогли перекрити державне фінансування для його проектів. Щоб розрахуватися з боргами, Миколі Петровичу довелося продати квартиру та оселитися у власній студії. “Сам винен”, – із сумом констатував він, але від своїх слів так і не відмовився.
А що ж вороги? Вони просили метра “відповісти за базар” не словом, а ділом. І Мозговий відповів. У 98-му, за рік після гучного інтерв’ю, музикант випустив касету “Грай, музико моя”. Диявол ховається в деталях, а точніше – в аранжуваннях. Саме вони можуть перетворити будь-який трек із лайна в цукерку, а у випадку Мозгового – із застільної шняги на добротні чарттопери. Тут вам і голосисті балади для рок-опер (титульна пісня альбому явно натхненна Луччано Паваротті з його славнозвісним триб’ютом Карузо), і наваристий олдскульний нью-вейв (вкотре оновлений “Край”).
Звісно, після цього релізу молоде покоління все одно нічого не зрозуміло і продовжило тролити старомодного діда. Але якщо ми подивимося на “Грай, музико моя” поза категоріями модності чи актуальності, то змушені будемо погодитися, що у цих піснях Миколі Мозговому вдалося ненадовго повернути Українській Естраді колишню музичну велич, яку в той час вже відібрали в неї співочі ректори та серцеїди із фарбованими вусами.
