Ну а тепер пройдемося по піснях з альбому. Щоб не спамити, як | ПЛАЙ
Ну а тепер пройдемося по піснях з альбому. Щоб не спамити, як було з Яремчуком минулого разу, вміщу їх розбір в один пост.
“Два перстені”. Ноти до пісні Івасюк накреслив просто на піску кримського узбережжя. Лірика вийшла у нього фентезійною казкою в стилі Толкієна. Чистий, як гірське джерело, вокал Яремчука, що хлюпоче поміж клавішними переливами – чудовий початок для платівки.
“Незрівнянний світ краси”. Композиція Левка Дутківського – не лише одна з найбільш знакових у репертуарі Назара Назаровича, а ще й маніфест для всієї “Буковинської школи” нашої естради. Головна фішка треку – помпезні духові інструментали.
“Ой чия ж то крайня хатка”. В авторській стилізації буковинської народної пісні фірмач Гамма Скупинський проявив весь свій композиторський талант. Тут вам і фольк-рок під Ірландію, і синтезаторний програш у найкращих традиціях прогресива, і джаз-рокове соло на трубі.
“Скажи, скажи”. Сольний вихід Василя Зінкевича під джаз-рок. Музику до пісні написав Валерій Громцев – засновник ВІА “Карпати”, де грав на басу молодий Володя Івасюк, а згодом – худрук волинського ансамблю “Світязь”, куди за рік до релізу цієї платівки перейшов сам Зінкевич.
“Єдина”. Понурий прохідняк про кохану, мати та родіну. Next!
“Горянка”. Гітарний соляк у стилі Тоні Айоммі. Що? Так! Той випадок, коли Яремчук із Зінкевичем зустрілися на одному треці, не пересравшись.
“Водограй”. Друга за популярністю пісня Івасюка, на яку його надихнув косівський водоспад Гук. Композитор поєднав у ній весільні ритми Карпат із західним соулом. Вперше пісня прозвучала у мюзиклі “Червона Рута”, де в кадрі її співають нібито Зінкевич із Ротару, а насправді – Яремчук із Марією Ісак. На платівці жіночі партії взяла на себе Надія Пащенко.
“Осінь вже прийшла”. От ніби все добре: Зінкевич на вокалі, Скупинський – композитором. Але мені від цієї пісні несе якимось радянським вайбом – наче саундтрек з “Іронії судьби” послухав. Такоє.
“Шовкова косиця”. Добротний блюз, що перетікає в кабацький романс. Солює Алла Зборлюкова, про яку в тіні Яремчука та Зінкевича всі якось забули.
“Ми йдемо далі”. Пропагандистська агітка, що славить технічний прогрес “єдіной і нєділімой”. Компенсацію за мозкозасиральний меседж можна вважати незле джаз-рокове аранжування.
“Я - твоє крило”. Пошуки великого новорічного хіта у нашій естраді рано чи пізно приведуть до шлягеру Івасюка. До речі, саме “Крило…” відкриває платівку Софії Ротару з піснями Івасюка, що побачила світ за рік після “Двох перстенів”. Так Володимир Михайлович ніби натякає, що вона є логічним продовженням альбому “Смерічки”.
Що тут ще скажеш? “Два перстені” – стопудів один із найважливіших естрадних альбомів наших 70-х та й всієї української поп-музики загалом. В іншій країні йому би знайшлося місце в топах умовного Rolling Stone, а сама “Смерічка” у майбутньому записали б ще з десяток не гірших лонгплеїв. Але маємо що маємо.
Все, що ми можемо зробити для цієї музики сьогодні – влаштувати їй заслужений ревайвл, розповідаючи друзям і ставлячи на репіт.
