2022-06-27 03:12:24
все своє життя я марив буянням кольорів у космосі, і проґавив незбагнену кількість серпанків ранкових лісів.
білі ночі в Ризі — це такий стан неба, коли із заходом сонця не настає ніч, а продовжується вечір, щось на кшталт дуже довгої восьмої години в Києві, яка продовжується до четвертої ранку, і потім знову світає. за останній місяць тут я жодного разу не бачив світла далеких зірок, суцільної темряви української ночі.
моє ліжко знаходиться посередині кімнати, я лежу в штучно створенній шторами та самотністью пітьмі. в час білих ночей до мене приходять дивні білі спогади: так само я лежу, споглядаю стелю, але мою увагу привертає рука, що випростується з виру ніжності, який я звик називати своєю дівчиною. вона ковзає по моєму обличчю з шурхотінням щетини, запрошуючи повернутись мені набік, і ось я — велика ложка, розкладена на бавовні, обіймаю теплий, а влітку трохи липкий стан, й відчуваю себе сильнішим ніж я є насправді. як же зараз мені не вистачає цих рук, теплого подиху з ароматом зубної пасти й тиску на правицю.
я думав, що мені стане легше, коли я відпущу свої земні прив’язаності, коли крокуватиму в порожнечу, розчинюсь і стану вітром.
але тут немає жодних смарагдових, жовтих, бузкових кольорів космосу. лише сама темрява.
можливо, я десь допустився помилки, і те, що я відчуваю, створене штучно, та краще від того не стає. я справді намагався бути світським.
подекуди я відчуваю сором за біль, що відчуваю. я навіть не хочу писати про це сюди, бо думаю, що здаватимусь нитиком. і справді, якщо бути зі мною знайомим лише по моїх постах, може здатися що я людина більш слабка і вразлива, ніж є насправді. мені незатишно писати своїм друзям і сюди кожного разу, як я відчуваю себе вразливим, тож зазвичай я мовчу, допоки ненависть до власного наповнення не сягає таких висот, що я патраю грудну клітину керамічним ножем, люб’язно вигаданим мною дуже давно, допоки з неї не витечуть чорнила й не стануть калюжею на підлозі, в якій я намагатимусь розгледіти зорі.
десь позавчора (білі ночі та горілка не дають жодного шансу на часоорієнтування) я стояв на березі балтійського моря о 5 ранку, моя подруга ввімкнула пісню Обійми, і я ледь не розридався прямо там. за годину, за дві, за двадцять(sic!) до того я тільки й робив, що дурнощі, сміявся, танцював, обіймався, куйовдив чуже волося, та лише одна пісня і
в кімнаті посвітлішало. такі короткі ці білі ночі
152 viewsedited 00:12
В
