Кінотеатр «Вогні Святого Г’юза»

Якщо вам вдалося подивитися Some Girls і ви сидите у Твіттері (світовому чи укртві), то ви могли отримати відчутнє підгорання від моделі поведінки більшості персонажів у фільмі. Я зараз трошки торкнуся сюжету фільму, тому спойлерочутливим людям. краще прогортати пост.

Про що це я? Ми маємо протагоніста (Патрік Демпсі), який сідає у літак з чіткою метою трахнути свою подружку з коледжу. У літаку його відвідують думки в образах (бачимо їх на скріншотах), які за своїм естетичним наповненням перебувають десь між мріями спермотоксикозника та рекламою прокладок.

Подружка (Дженніфер Коннеллі) гойдає його на емоційних гойдалках між френдзоною та звабленням. Юний пан не хоче таких ігор (а хоче трахатися), тому починає фліртувати із одною сестрою героїні. а третя робить це сама. Типова різдвяна атмосфера у Квебеку, еге ж?

За стандартами сьогоднішньої твіттер-моралі (яка для мене схожа на комсомольські збори чи «піонерську дистанцію» на дискотеках) головний герой мудак, а героїні самопригноблені, то ні разу не критикують патріархат і навіть не кажуть «не бути республіканцем» (вибачте, пані Ґервіґ).

Але ось у чому штука: сам фільм, попри свою бульварну суть, не робить ні з кого ні святенника, ні героя. Він просто показує сцени задля розваги і не намагається вчити життю.

Ось тому я дуже люблю кіно від 70-х до 90-х набагато більше, аніж сучасне. Сподіваюся, і вам воно сподобається завдяки сеансам у моєму кінотеатрі.

Отже, наш другий кіносеанс — типу святковий типу ромком Some Girls 1988 року, який в Україні має більше сідерів на торентах, аніж на світовому трекері.

Чому "типу"? Бо події відбуваються на Різдво у Квебеку, але сюжет найбільш сильно нагадує п'єсу "Три сестри" Чехова — якби Ольга, Маша та Ірина Прозорови разом з усіма дійовими особами об'їлися псилобіцину.

Ви дивитеся майже сімейне кіно з молодим Патріком Демпсі, який їде в гості до подружки — але батько сімейства працює голим, сестри домагаються всіх підряд, а в будинку постійно вирубають світло (отут щось знайоме, так?).

Це кіно безбожно експлуатує сексуальність Дженніфер Коннеллі, але міксує сцени молодіжної пристрасті з сімейною ідилією та діалогами рівня Діккенса так часто, що фільм буквально може викликати бодун. Особливо якщо пити під час перегляду.

Логіка путіна be like:

(вибачте, знову «Лабіринт»)

Вирішив не чекати до завтра, аби почати новий кіносеанс із вівторка.

У «Лабіринті» – казці про дорослішання Сари – є один малесенький нюанс: Сару важко сприймати дитиною. За рік до нього Дженніфер Коннеллі (її на каналі буде багато) вже встигла зіграти в одному з найкращих фільмів Даріо Ардженто «Феномен». Після цього грати дитячу наївність можна, але за двозначністю вражень глядача це буде близько до кліпу Little Girls від Oingo Boingo – if you know what I mean.

Це помітно у всьому фільмі, але особливо сильно проявляється ближче до фіналу, у сцені балу-маскараду. Я точно не знаю, чи надихалася Елліс Флайт (художниця по костюмах «Лабіринту») «Механічним апельсином», проте фалічні маски та загальна постапокаліптичність однаково сильно ріднить цю сцену як з Кубриком, так і з «Амадеєм» Мілоша Формана. Останній вийшов якраз за два роки до «Лабіринту», тому це точно має сенс.

От тільки подивіться: хтиві погляди на неповнолітню героїню Коннеллі та флірт Короля Гоблінів з вальсуванням, які за одну сцену роблять дитячу казочку схожою на фантазії пана Ґумберта. Іншими словами, хто назве дарк фентезі дитячим, той довбограй.

80-ті були епохою темного фентезі – стилістично унікальних екранізацій книг чи оригінальних сценаріїв, насичених готичною естетикою та загальною атмосферою апокаліптичності, що вкупі з титанічною роботою костюмерів створювало враження дійсно інших світів, не схожих на наш. «Лабіринт» – один з таких проєктів, яким би примітивним з точки зору екшену він би не був.

Продовжую далі копирсатися у «Лабіринті» – сподіваюся, вам вдалося його глянути.

Передивлятися фентезі на великі новорічні вихідні круто з двох причин. По-перше, є багато часу на довгі історії. По-друге, душевність і домашня атмосфера фентезі – те, що потрібно людині, у якої вдома два тазіка салату, а повітряні тривоги змушують буквально жити у часи боротьби добра зі злом.

Частіше за все у цей період хочеться передивитися режисерські версії «Володаря перснів»: 12 годин фанатського кайфу від Пітера Джексона відчуваються особливо сильно після відра з помиями, яке Амазон видав за свій серіал по всесвіту Професора.

Але є й альтернативи, якщо Толкін набрид і хочеться чогось оригінального. Ось тому я й порадив «Лабіринт». Свого часу фільм Хенсона майже розмазали критики – у деяких рецензіях зустрічалася думка, що той не цікавий для дорослих і страшний для дітей. Проте фільми Джона Г’юза теж колись обзивали непотребом, тому це дуже умовний пункт.

Сюжетно цей фільм – один глобальний оммаж на «Алісу» Керрола та Монті Пайнтона, який мав метакоментарі до фентезі ще до появи такого поняття. Візуально ж це щось середнє між «Конаном», відомою у нас «Нескінченною історією» (і про неї поговоримо), та обкладинками Manowar, художник яких чомусь полюбив глем-рок. Одного погляду на зачіску Бові вже зрозуміло.

Кілька скріншотів для наочності, а завтра розберемо головний awkward moment фільму і почнемо новий.