![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
Вирішив не чекати до завтра, аби почати новий кіносеанс із вівторка.
У «Лабіринті» – казці про дорослішання Сари – є один малесенький нюанс: Сару важко сприймати дитиною. За рік до нього Дженніфер Коннеллі (її на каналі буде багато) вже встигла зіграти в одному з найкращих фільмів Даріо Ардженто «Феномен». Після цього грати дитячу наївність можна, але за двозначністю вражень глядача це буде близько до кліпу Little Girls від Oingo Boingo – if you know what I mean.
Це помітно у всьому фільмі, але особливо сильно проявляється ближче до фіналу, у сцені балу-маскараду. Я точно не знаю, чи надихалася Елліс Флайт (художниця по костюмах «Лабіринту») «Механічним апельсином», проте фалічні маски та загальна постапокаліптичність однаково сильно ріднить цю сцену як з Кубриком, так і з «Амадеєм» Мілоша Формана. Останній вийшов якраз за два роки до «Лабіринту», тому це точно має сенс.
От тільки подивіться: хтиві погляди на неповнолітню героїню Коннеллі та флірт Короля Гоблінів з вальсуванням, які за одну сцену роблять дитячу казочку схожою на фантазії пана Ґумберта. Іншими словами, хто назве дарк фентезі дитячим, той довбограй.
80-ті були епохою темного фентезі – стилістично унікальних екранізацій книг чи оригінальних сценаріїв, насичених готичною естетикою та загальною атмосферою апокаліптичності, що вкупі з титанічною роботою костюмерів створювало враження дійсно інших світів, не схожих на наш. «Лабіринт» – один з таких проєктів, яким би примітивним з точки зору екшену він би не був.
