![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
Продовжую далі копирсатися у «Лабіринті» – сподіваюся, вам вдалося його глянути.
Передивлятися фентезі на великі новорічні вихідні круто з двох причин. По-перше, є багато часу на довгі історії. По-друге, душевність і домашня атмосфера фентезі – те, що потрібно людині, у якої вдома два тазіка салату, а повітряні тривоги змушують буквально жити у часи боротьби добра зі злом.
Частіше за все у цей період хочеться передивитися режисерські версії «Володаря перснів»: 12 годин фанатського кайфу від Пітера Джексона відчуваються особливо сильно після відра з помиями, яке Амазон видав за свій серіал по всесвіту Професора.
Але є й альтернативи, якщо Толкін набрид і хочеться чогось оригінального. Ось тому я й порадив «Лабіринт». Свого часу фільм Хенсона майже розмазали критики – у деяких рецензіях зустрічалася думка, що той не цікавий для дорослих і страшний для дітей. Проте фільми Джона Г’юза теж колись обзивали непотребом, тому це дуже умовний пункт.
Сюжетно цей фільм – один глобальний оммаж на «Алісу» Керрола та Монті Пайнтона, який мав метакоментарі до фентезі ще до появи такого поняття. Візуально ж це щось середнє між «Конаном», відомою у нас «Нескінченною історією» (і про неї поговоримо), та обкладинками Manowar, художник яких чомусь полюбив глем-рок. Одного погляду на зачіску Бові вже зрозуміло.
Кілька скріншотів для наочності, а завтра розберемо головний awkward moment фільму і почнемо новий.
