Ми всі були дітьми (початок 1/2) Ми всі були дітьми - милими | Танці з дикобразами
Ми всі були дітьми (початок 1/2)
Ми всі були дітьми - милими і вразливими. Радісними і часом вередливими. А потім ми виросли і виявились по різні сторони - хтось на прицілі, а хтось цілиться (мародерить, ґвалтує і вбиває)
Можемо припустити, що росіяни (вся сукупність народів РФ) - ментально інші, не здатні до співчуття (насправді ні).
Можемо припустити, що до армії взагалі йдуть люди схильні до насильства і всі військові - жорстокі вбивці (насправді не всі).
Можемо припустити, що в Бучі (Маріуполі, Бородянці…) окопались переважно психопати, що від народження не здатні відчувати і співчувати (ми напевне не знаємо, але, мабуть, ні)
А можемо спробувати розглянути більш складну версію: те, як дорослі ставляться до дітей та емоцій, впливає на якість соціальної взаємодії у самому суспільстві.
Не можу пригадати автора досліджень (підозрюю, що це була Маргарет Мід), в якому порівнювались декілька сучасних ізольованих племен: традиції ставлення до дітей та рівень агресії між дорослими. У племенах, де велике значення мала емоційна прив’язаність між дітьми і дорослими, був набагато нижчий рівень агресивності, ніж в тих племенах, де дітей карали і обмежували емоційну прив’язаність. Що з них причина, а що наслідок визначити важко.
Незважаючи на те, що емпатія частково вроджена (немовлята відчувають неспокій коли чують страждання інших, ще до того віку, коли починають усвідомлювати себе), для того, щоби вона вкорінилась, потрібна якісна емоційна взаємодія з дорослими, цілеспрямоване навчання та спостереження за тим, як це роблять дорослі.
У своїй книзі “Емоційний інтелект” Гоулман наводить дослідження Деніела Стерна, який наказував матерям дітей до року залишатись беземоційними на будь-яку дитячу поведінку. Діти спочатку намагались привернути увагу матерів різними способами, а потім просто починали плакати від страху. Бо в дітей закладено потребу мати зв’язок із дорослими, без яких вони не виживуть.
Стерн вважає, що в результаті емоційного налаштування з батьками, у дітей має виникнути відчуття, що інші люди можуть і готові розділити їхні почуття - якими би вони не були: радісними чи сумними. А значить, вони самі вчаться розділяти почуття з іншими, тобто співчувати. Чи можуть цього навчити дорослі, котрі з покоління в покоління живуть у економічно депресивних "глибинках" (звідки до нас тепер їдуть російські солдати), накачуваних пропагандистськими гаслами? Можуть, але це неймовірно складно. Можемо припустити, що велика частина росіян, не лише могла і була у депресії останніми десятиліттями, а й часто зривалась на дітях за будь-які прояви почуттів.
З того, що ми знаємо із досліджень емпатії, в ситуації, коли почуття ігнорують, а може за них і карають, дуже легко завдати шкоди формуванню емоційного інтелекту і, якщо це масове явище, запустити самовідтворюваний цикл продукування емоційно глухих, схильних до насильства людей.
Так склалось, що ми істоти без інстинктів, та ще й живемо у досить складній соціальній взаємодії. Це означає, що нам потрібне поступове і детальне навчання через пояснення та власним прикладом дорослих, щоби опанувати складні норми та правила взаємодії.
Продовження далі
