Пора задуматись. Повсякчас настають моменти ось такого неначе | Думай хоча би один раз

Пора задуматись.

Повсякчас настають моменти ось такого неначе всесвітнього просвітління. Вони приходять, як манна небесна — якраз, коли потрібно. В моменти найбільшої потреби. На хвилях особистого занепаду приходить божественне провидіння.

Насправді ж, просто перевалило чашу. На дні ще можна всидіти, а от в товщі почуваєшся гидко. Опора зникла. І от саме поміж підводних течій буремного сумління й самолюбства виникає воно — нескінченне пора. Зносить з маршруту, що був на автоматичному керуванні і доводиться ухопитись за кермо. Хіба що інстинкти підводуть.

Потреба в поштовхах — критична для продовження нескінченного циклу руху й зупинок, імпульсів і розсіювання, колізій та колапсів. Скільки ж копняків та довгих прольотів над горизонтом до самої посадки доводиться відчути? Принизливих з одного боку, освіжаючих з іншого. І скільки ще потрібно подихів життєвої відрижки в обличчя, щоб, фігурально звісно, навчити себе самого закидати ногу на 180 і пропульсаційним методом запускати в незвідані глибини шляху людини.

Я люблю мріяти про початок нізвідки і про кінець в нікуди. Що для мене все зародилось без моєї ж прямої на те участі в чорному ніщо. Туди ж моє так зване буття і повернеться. Все, що залишиться, в найкращому випадку — спогад та пил. Для мене саме це є оптимізм.

Бачити виразність образів довкола, гостроту їх погляду та здатність їх як бритвою очищувати все з поля зору і думок, окрім як самих себе — насичує. Відчувати трепітливість думок, які фабрикуються у мене в черепній коробці та гейзерні потоки солоної води з морських глибин цих імлистих очей — змушує йти далі.

Манівці, якими йду, чи ми, чи я без вас, чи ви без мене, чи не обрані ніким — складова шляху до оптимізму, який насправді заключається не в пенсійній подушці, не в солодкій перемозі після гіркоти сотні поразок, ні, на жаль, в гарячих губах коханих.

Але всим варто встигнути насолодитись. І не в гедонізмі справа. Він далекий до повноцінності. Все є банально просто й до банальності нецікаво. А нудьгу розвіяти, яка породжена отим страшним exist, належить лише собі і власноруч.

Просто прочитав коментар Мар до одного з постів, який мене розчулив і привів до себе. Дякую.

При всьому, історію варто берегти. Вона ж, немов заліковка.