Тихенько в полі вітер віє, А сонце вже ховалось за село... Пта | християнські вірші 🇺🇦
Тихенько в полі вітер віє,
А сонце вже ховалось за село...
Пташки щебечуть,гай неначе мріє,
А від хатин повіює тепло.
Проте нелегкий час для Церкви –
Кругом гоніння, заслання.
Багато тих, хто згоден вмерти,
Щоб Боже славилось І’мя.
В саду вишневім край села,
Де вгору дивляться тополі,
Стоїть хатинонька мала,
Як вісник нелегкої долі.
В хатині чистій кругом столу
Сім’я сидить та щось читає,
А котик бігає по колу
Й промінчик сонечка хапає..
В недільний день після служіння,
Пресвітер Церкви із сім’єю,
Після хвали і поклоніння,
Ділився вірою своєю.
Разом з дружиною та сином,
Вони читали Слово Боже
І хоч судилось це режимом –
Без їжі жить душа не може.
А сонце нище опускалось
Вже й соловейко тьохкотів
Таким приємним все здавалось
І радість вилилась у спів!
Та раптом шум та крик рознізся,
Надворі гавкнув грізно пес,
Як тільки всі зірвались з місця -
Влетів загін НКВС!
«Ну что, штундисты, не дражите?
Мы всех вас будем здесь стрелять!
Давай, на улицу идите,
Там будем Бога воспевать»
Солдат штовхнув прикладом в спину,
Пресвітер трішечки хитнувся,
Синочка взяв, обняв дружину,
А кат зрадливо посміхнувся!
Виходить він зі свого дому
І бачить лихо, страшна річ,
Все тіло кинуло в судому,
А серце впало ніби в піч!
Брати та сестри християни
Вже під прицілами стоять,
А в серці кровоточить рана...
«Невже, невже будуть стрілять?»
Страшну картину пастир бачить,
Як вівці із його отари,
Стоять смиренно і не плачуть,
Чекаючи своєї кари.
І поки йде до них то бачить:
Стоїть Іван, брат Тимофій,
В руках Марусі донька плаче,
Її потішує Андрій.
Стоять старесенькі бабусі,
Дідусь на паличку схиливсь,
Спасіння маючи в Ісусі,
Старий тихесенько моливсь.
Сестра Олена та Марина,
Ще зовсім юні, молоді,
Знайшлася в них одна провина -
Що стійкі й вірні у Христі!
Стоять, неначе ті дубочки,
Степан та брат його Сергій -
Сестри Катрусі два синочки,
Найбільший дар вдові старій.
Стоять і ті,що вперше в Церкву,
Сьогодні ввечері прийшли,
Й готові дати себе в жертву,
Підтримку в Господа знайшли.
Стоять усі такі рішучі,
До неба погляд підвели
І навіть в миті ці болючі
Обличчя радісні були.
Як став пресвітер вже до строю,
То комісар заговорив,
Гордився сильно він собою,
Втішався тим всім, що робив:
«Ну что, товарищи штундисты?!
Хочу опять напомнить вам,
Что всем здесь правят комунисты,
А вы и Бог мешают нам!
Я вам последний шанс даю,
Зачем сегодня умирать?!
Вы сохраните жизнь свою,
Не надо будет вас стрелять!»
В повітря вистрілила зброя,
Наблизивши усіх до раю...
«Хто против Бога - выйди с строя,
А хто не выйдет - расстреляю!»...
Усі непорушно стоять без вагання,
Як серце пронизує мить ця невпинна!..
Та ось, розірвавши болюче чекання,
Пресвітер лишає дружину та сина.
Виходить зі строю та став перед катом,
І зойкіт почувся важкий,
Молитви полились,а син крикнув: «Тато!»
І впав на коліна Івасик малий.
А кат усміхнувся й долоні потер:
«Я так и думал, ну что тут скрывать?!
Мне это понятно, ведь я офицер,
Зачем за что либо тебе умирать?!»
Та грізно й відважно пресвітер сказав!
Цей голос прорізав свідомість наскрізь
І дух занепалий у Церкви підняв,
Як ніби його хтось на крилах підніс:
«Ми вірні залишимось Богу до смерті!
Нам смерть не страшна, комісаре, ти знай!
Усі ми готові сьогодні померти,
Ми будемо з Богом, стріляй!»
«Ах так ты значит говоришь?!
Я с радостью, а ну быстрей!
Ей ты, ефрейтер, чё стоишь?
Давай кончай этих людей!»...
А сонце в небі так сіяє
І світло сипле на обличчя,
Природа скрізь цвіте, співає,
А все навкруг таке незвичне.
Малий Івась кричить: «Татусю,
Мені так страшно, обійми,
Я хочу бачити Ісуса!
Чи може Він зійти сюди?»
«Звичайно може, любий сину,
Та ти не бійся цих людей»
І взяв на руки він дитину
Й притиснув сильно до грудей.
А серце сина так забилось
І сльози ллються з оченят,
Батьківське серце защимилось...
«Готовсь!» - тут вигукнув солдат.
Наказ цей так прорізав вуха,
Що буде далі - добре знав...
Та далі, він уже не слухав,
Сильніш дружину обійняв...
А жить хотілось, як ніколи,
Й приємно в памяті майнуло,
Як проводжали сина в школу,
Коли гонінь іще не було,
