Кит не спить

2024-07-06 21:26:46 Поки вона спала, він придумав, що вишня має мати кісточку. І що її можна посадити в землю, і тоді виросте ще сто, або навіть двісті, точно, нехай двісті! Двісті і ще тисяча, ось так – вишень.

Поки він лежав своїм животом на животі океану, вона придумала, що всі обов’язково мають між собою спілкуватися. Потім вона трішечки подумала, і вирішила, що не обов’язково, а тільки з сильного бажання.
“Спілкуватися – це піклуватися про зв’язок”, – подумала вона.
“Я хвилююсь, бо всередині мене океан”, – подумав він.

Поки вона шукала сіль для надто солодкого місяця, він придумав, що одні слова можуть римуватися з іншими, що кожен, кого він любитиме, ніколи не зникатиме безслідно, і що листя дерев мінятиме свій колір, коли дерево хотітиме відпочити або поспати.

Поки він налаштовував радіо, вона придумала, що тіло знатиме, як загоювати подряпини, як танцювати, плавати, стрибати, тягнутись і впізнавати серед всього, що є твоє.

Поки вона гладила кота, він придумав дружбу.
Поки він збирав суницю, вона придумала, що якщо щось не виходить, можна спробувати ще.
Поки вона гладила кота (вже іншого), він придумав близько 12 мільйонів видів хмар.
Поки він мив руки, вона придумала, що все щось означатиме, окрім штук, які не будуть значити нічогісінько.

… Поки вони придумували все це, сонце придумало і собі – величезне серце.
Розділило між ними, вихопило між сміхом і снами.

Так вони й стали – нами. Відкрити / Коментувати

2024-04-29 09:53:07 Я хотів би, щоб довкола тебе – травень і леви з очима липового меду.
Щоб крізь арку з бузку й жасмину ти виходила до живота моря.
Щоб не боялась суму – бо він не визначає тебе.

Я хотів би, щоб ти знала, що твоя розгубленість – не назавжди, та розгубити її зараз було б не найкращим рішенням: тільки як слід розгубившись, можна зрозуміти, чи хочеш ти шукати сліди до додому, чи приймеш, що твоїми кроками зараз створюється новий шлях.

Я хотів би, щоб легкість – з тобою за праву руку, ніжність – за ліву.
Щоб ти йшла вглиб власної сили, й щоб без вагань чи надмірної обережності.
Щоб понад міру – мріяла і бажала скільки нескінченого, стільки і неможливого.

Щоб відпускала страх,
вирощувала сад (якщо що, не обов’язково ростити квіти – можна слова, чи намальовані сливи, чи нові сузір’я чи мільйон будь-яких інших речей).


я не втручатимусь, просто
не зводитиму закоханих очей. Відкрити / Коментувати

2024-04-26 20:35:52 Сьогодні я друг всім загубленим і розгубленим. Впертим і нахабним.
Всім тим, хто запізнюється, бо замість того щоб перевести годинник – проводить години, вітаючи птахів, що повернулись додому.

Сьогодні я друг всім відчайдушним. Тим, хто не поводить себе обережно від страху порушити чергове безглузде правило.
Тим, хто пробує, не маючи жодних гарантій, що результат буде саме такий – але все одно викладаючись на весь максимум своїх сил.

Сьогодні я друг всім, хто робить крок до того, в що вірить понад усе. Не з думкою: "що це мені принесе", а з цікавості, величезної, як сімсот трирічний дуб, що випускає листя щовесни, ніби ця – перша в його житті.

Сьогодні я друг всім, хто волів би "не тут, не так", та вистукує власний такт, входить – нехай незграбно – у новий ритм.
Тим, хто думав, що пролетів – а на ділі, дивись, летить, прохрускуючи небо, ніби крекер.

Друг їм,
та все ж і тобі:
від сьогодні,
і аж поки не перестанеш ховати свого хвоста, комето. Відкрити / Коментувати

2024-04-17 12:31:13 Загадав: прокинутись в місті, де йому буде місце.
Де до неба відстань – можна рукою дістати (чи хоча б поглядом). Де якщо ти є – це вже знак, що за все пробачений і врятований.

В місті, де у червні достигають черешні, а в липні місцеві і гості ставлять намети вздовж лінії моря, і з рук годують хвилі історіями про все здійснене.

Де любов проявляють так: дарують свій улюблений день, й той, хто отримує такий подарунок – сам проживає його тотожно.

Загадав: прокинутись цілісіньким. Щоб всі шрами виявились лініями майбутніх квітів, а все непідйомне – навіть не те, що легким, а просто чужим, смішним непорозумінням: переплутали багаж, випадково прийняв за свій, ледь не надірвав серце – буває! Та тепер – бувай.


Місто, у якому він прокидається зранку – розписане зеленим і золотим. Відчуває, як легко дихається. Спершу навіть думає, що це через дощ, який йшов всю ніч. Відкрити / Коментувати

2024-03-13 15:35:14 Бо весна не спитає, чи ти до неї готовий.

Їй не цікаво, чи сховав ти вже подалі зимові речі, чи вийшов на вулицю, голову вверх закинувши, щоб попрощатись з холодом.

Вона не поцікавиться, чи достатньо ти виспався, чи набрався сил, щоб тепер рости.
Не запитає, чи твоє серце готове до цієї раптової (завжди раптової!) ніжності, до нового знання про себе: що можеш ще так любити, і так відчувати, і бути захопленим зненацька цим сяйвом зеленого й золотого.

Що їй до того, що ти потребував ще трохи часу тиші?

Ні, вона не для того тут, щоб пробудити в тобі найкраще. Радше – щоб дати прорости тому, що є. Щоб витягнути з тебе кожне “хочу” і дати стільки сонця, щоб виросло до неба.
Щоб кожне “треба” – не в злість, а в блиск очей.
Щоб жодних лишніх речей з собою.
Щоб там, де раніше би втратив голову – зумів залишитися цілим.

Це була справа зими – замовчувати й берегти.
Тепер – на повний голос. На все звучання свого громового серця.

… не знаю, чи ти хотів цього. Але я бачу вже, що вдасться. Відкрити / Коментувати

2024-01-16 21:02:24 Золотошерстна моя лисице, у якої зіниці – повний місяць під час затемнення, з обідком бурштиновим.
Я не спав ночами – і це в час, коли крім ночі нічого й немає більше.
Я збирав слова для віршів (хоч я не пишу віршів), щоб з них зробити тобі сережки.
Я звів маяк і виростив невелике сузір’я з трьохпелюсткової квітки бузку, що знайшов минулого травня. Потеплішає – випущу його на небо, а поки нехай вдома гріється.

Та найважливіше – я придумав, як нам вибратися з цієї зими.
Нам треба ми.

Ми, що міцно тримаються за руки в порожньому залі кінотеатру.
Ми, що вміють влаштувати театр посеред гучної вулиці.
Ми, котрі просто бачаться і цілуються – і в парку Кіото зацвітають сакури.
Ми, щоб я обіймав тебе, а ти плакала, щоб як в тій книжці, ну, ти маєш знати: “Ніколи не плачте наодинці”.
Ми, які де б не засинали, а прокидались завжди в одному ліжку (це звісно, я й не про ліжко зовсім).
Ми, котрі для майбутнього дому збирають колекцію сонячних відбитків й химерних силуетів гілок й хмар.
Ми, голосами яких світ розповідає собі казки, що одразу стають улюбленими (бачиш, і тут – ми).

Тут би мені звісно, сказати, як я тебе люблю.
Я і скажу.
Прийду додому, і скажу, з порога. Відкрити / Коментувати

2023-12-03 19:07:53 – Ти назвав мене, – говорить вона, а тому я тепер лишаюсь з тобою.
І що з того, що я вперше почула своє ім'я, я одразу його згадала, як тільки ти вимовив.
І що з того, що тут такі імена не прийняті.
В сенсі, потрібні літери? Ні, я не заперечую, нехай тут такі традиції, але ти ж сам казав – з життям тут кожен отримує і свободу.

Саме так, ти подивився на повний рожевий місяць, перевів погляд на засніжений дах, відчув всередині, ніби тобі вісім, а завтра – Різдво, і це було щастя та водночас туга по тому, що ти сам не знаєш – і я одразу згадала, що так мене звати. Що на це я відгукуюсь.
Це ім’я мені за розміром, і для мене зшито. Це ж очевидно.

Ти назвав мене, і я все згадала. Клянусь, я усе згадала.

Чому обрала тут зараз бути.
Що чорний ліс за містом – ніяка не отрута, а єдині потрібні ліки.
Що кожна ріка тут – моя сестра.
Що немає часу, недоречного для любові.
Що відкладати на потім – це множити нездійснене.
Що любити – це любити з усім химерним.

Ми красиві і вперті, і не дивно, що нас дратує весь стан речей. Та, за щасливим збігом обставин, в тих, хто не готовий миритися, що попереду добра сотня темних ночей – в очах все сяйво світу, на кінчиках пальців – іскри, на ногах… Чесно кажучи, на ногах звичне взуття, та коли вони йдуть, зі сторони здається, що летять. Відкрити / Коментувати

2023-11-21 16:11:35 Я вдома.
Коли скидаю взуття, й кидаю його в правий куток.
Коли скидаю страх, й кидаю його в лівий куток.
Коли з кишені пальто дістаю знайдені дорогою скарби: листочок дерева гінкго, світло-блакитне пір’я, чиєсь вихоплене з розмови: “я не знав, чи її полюблю, а тепер не знаю, як не любив раніше”. Кладу на маленьку тарілочку для знахідок.

Я вдома.
Коли навіть з вимкнутим світлом я легко доходжу з кімнати до кухні, ставлю на вогонь каву.
Коли відчуваю вогонь всередині: часом такий, що довкола нього можна танцювати, часом – іскорку, якої ледь вистачає, щоб тримати відкритими очі і серце.
Коли чую за стінкою: “невідомо, чи щось з цього взагалі вийде”.
Коли кажу вголос: “ну, це ми ще побачимо”.

Я вдома.
Коли дістаю до верхівки дерева, просто стаючи на носочки.
Коли пересаджую слова з маленьких нотаток у більші блокноти, бо вони ростуть і їм потрібно трішки більше місця.
Коли можу пройтись до мотузці – від балкона до місяця, щоб провідати його темну сторону.
Коли свою темну сторону мені й провідувати не треба – он вона, перепитує, як різати яблука на пиріг.

Врешті, дім – це не “де”, а “коли”.
Так коли тебе чекати вдома? Відкрити / Коментувати

2023-10-08 10:28:05 Це – не текст.
Це рука, якою я беру твою руку і міцно тримаю, поки ми вбігаємо в океан.

Це – не текст.
Це каштан, який почав квітнути в жовтні. Одні перехожі пройшли повз (вони ніколи такого не помічають), інші – роздратувались (нехай і несвідомо) від порушеного порядку, та деякі (і це уже багато) відчули себе свідками дивовижного.

Це – не текст.
Це карта скарбів, яку ти намалював у свої 5, поставивши всі необхідні мітки, позначивши повороти і важливі точки. Що, якщо я скажу, що найдорожче – ціле й на місці?
Не камінці і кольорові скельця. Твоє серце.

Це – не текст.
Це дерево, яке ти ще тільки вирішиш посадити, і берегтимеш, поки не зміцніють гілки й коріння, і часом, пізньої осені, сни вам снитимуться одні на двох.

Це – не текст.
Це легкість, що з’являється в повітрі.

Це кроки, якими повертаєшся до себе. Відкрити / Коментувати

2023-08-25 18:24:29 Врешті, серпень лащиться до рук кудлатим левом, падає до ніг кометою, в якої дев’ять хвостів і одне життя – й те вона вирішила прожити з тобою разом.

Ми сидимо на даху, з якого видніється усе місто. В мене намисто на шиї з ввімкнених ліхтарів, у неї – тисяча приводів бути не тут, не разом, займатися будь-якими іншими своїми справами: ростити дерева, в лісі відшукувати колискові, уявне перетворювати у дійсне, безутішно плакати, берегти назавжди втрачене, відпускати втрачене назавжди.

Але зараз вона тут, і я можу торкнутися віями її сміху.

— Чого ти боїшся?

— Що в темряві розівчусь бачити таємниці, що байдужість сприйматиму як належне. Що обиратиму знайоме і обережне, що стану тим, хто “для прогулянок надто пізно”, “ні, ми не лишимось ночувати в лісі”, “що ж, далі не підемо, бачиш, тут огорожа”. Тепер моє питання. Що б ти хотіла вміти?

— Робити вибір в користь дивовижного.

Що було потім?
Місяць медовий.
Вино з троянд й туману.
І всі ті, хто хотіли би бути нами – прокидались і ставали на нас трішки більше схожими.

Дратувавсь через червоний на світлофорі – починали пританцьовувати, наспівуючи під ніс.
Йшли на нараду в офіс, а опинялися біля ріки.
Розмовляли з птахами й деревами, впавші зірки прилаштовували в добрі руки.

Що й казати, світу потрібні щасливі і диваки.
Це йому нагадує, що і він таким вміє бути. Відкрити / Коментувати

2023-06-29 20:20:06 І вони говорять їй: "Раз ти вже тут, коли прийшла, нехай і босою, під наш дах – значить знала, куди ідеш, куди приведе твій шлях".

"От тільки ми не будем тебе втішати", – говорить старша.

"Не знайдемо тобі когось, хто заповнить пустку серця", – це вже середня.

Молодша сміється і наче в повітрі хтось розливає сонце: "Оце ви розвели тут сирість, тобто строгість! Тобто звісно, все так і є. Але треба додати: "Ми не будемо всього цього робити, пташе, бо в нас приготоване дещо краще".

Що відбувається далі?

Солона вода і свіжий липовий мед.
Сукня на спинці стільця, яка так і залишається там висіти – тут замість одягу прийнято носити радість.
Дощові хмари, натягнуті над головою як барабани – знак, що час виходити танцювати.
Доторки до шкіри, землі, кори і трави.
Шрами, що спершу печуть, а потім загоюються.
Світло нарешті дає простір темряві, що рятує – деяким дивам не хочеться ставатися під палким сонцем, їм для народження треба ніч.
Очі, які свій повертають колір – із блакитного на зелений.

Тут би вже сказати, як вона повертається додому, яку несе в собі силу і ніжність, які історії – для правди і для снів.

Але, по чесному, їй і не треба навмисно кудись повертатися.

Дім тепер – де вона кохає або сміється.
Сад тепер – де вона росте, щоб дорости самій до свого серця. Відкрити / Коментувати

2023-06-11 15:17:17 Я знаю, що мені доведеться за тебе поборотися, і я готовий.

Я хочу вибороти тебе у темного лісу твого смутку.
Я знаю, ти любиш цей ліс, і знаєш дерева у ньому поіменно: дерево Загубленого Квитка, Поцілунку, якого не сталось, Невиконаних Обіцянок, Голосів, яких більше не будеш чути. Дерево, на якому замість листя – слова, що не були сказані вчасно; дерево, у якому на корі, замість янтарних крапель смоли – сльози.
Я знаю, що коли ти не зі мною – тебе треба шукати там.

Я хочу вибороти тебе у твоїх ночей без снів.
Ночей, коли тобі здається, що ти зовсім сама і немає нікого, хто б.
Ночей, коли світанок видається надто далеким і неможливим.
Ночей, у які сни не йдуть, а якщо й підходять до краю ліжка – то пальці у них холодні, а тіло їх – суцільний докір.
Я знаю, бо сам відганяв їх колись від себе. Тепер я готовий вибороти тебе у них.

Я хочу вибороти тебе у твоєї зневіри.
Вона зв’язує руки і не дає вільно й безстрашно робити кроки. А ти вільна і безстрашна, і я хочу, щоб ти про це згадала. Я хочу, щоб ти підрізала квіти і годувала з руки левів. Я хочу, щоб ти давала імена сузір’ям, травам і тому, що ніколи ще не мало власного імені.

Я хочу вибороти тебе у кожного твого “неможливо” і “ідея чудова, але нічого не вийде”.
Хочу, щоб знала, на що ти здатна.
Хочу, щоб прийшла від цього у захват.

Заради цього я готовий боротися за тебе, виборювати у холоду, сумніву, днів, коли не складається нічого, коли розсипається все.

Не щоб ти стала моєю.
Щоб стала сама собою.

Я люблю тебе, а на вулиці знову йде дощ і час. Відкрити / Коментувати

2023-06-06 16:27:37 Йде велика вода.
Так, на великі і на малі міста, навіть на ті, де моря і не було ніколи.
Де серед мешканців — ані капітанів, ані рибалок, ні дружин, котрі б їх чекали під ранок, виглядаючи човен на горизонті.

Вода вже прибуває, й хто ігнорує — нічим не краще тих, хто тепер мріє жити в пустелі: вода підійде до порогу кожної із осель.

У води немає вух, нема очей — вона не почує жодного із прокльонів, або прохань. Їй буде байдуже на сад троянд, на дитячу гойдалку біля дому, на те, що їй тут ніхто не радий, ніхто не кликав (а що міські шамани часом закликали дощ — то це міські шамани, їх тут і не сприймають всерйоз вже чверть століття).

Вода прибуватиме далі. Від постійної вологи в нас зміниться колір очей, шкіра на пальцях зморщиться, як сувій, й треба мати достатньо внутрішнього вогню, щоб залишатись собою.

Втім, з вогнем в нас проблем не буде — це видно вже, а діти наші народжуватимуться й одразу зможуть дихати під водою.

Йде вода. Вона хоче забрати все — і може забрати практично все, окрім... Немає "окрім". Забере все, чого торкнеться.

Вистоять маяки, ті, хто міцно тримаються за руки й хто за сотні кілометрів приїде, щоб на руках з води винести собаку, відчепивши його з ланцюга.

Хто запалюватиме вогонь і повертатиме вогонь (і, звісно, повертатиме – вогнем).

А потім вода піде — бо вона обов'язково піде, а усе це світло — залишиться. Відкрити / Коментувати

2023-05-10 16:58:30 Кажуть, коли ти закоханий – забуваєш, як дихати.
Я переконався в іншому. Тільки тоді і згадуєш: кожен вдих, як суцільне “люблю”, кожен видих, як “дякую, що відчуваю все це”.

Кажуть, не можна закохуватися в темні часи.
Я переконався в іншому: немає іншого шляху вийти на світло. Варто мені промовити подумки твоє ім’я – і бог сонця прокидається з довгого сну, згадує, що в нього тут повно справ. Варто мені лише подумати, що ти – поруч (а допоки ти є – ти і є поруч), як починаю помічати усе довкола: не очима, усім собою.

Кажуть, любов робить того, хто любить, беззахисним і вразливим.
Я переконався в іншому. Беззахисність переростає у впевненість, що зможеш захистити в разі чого. Вразливість обертається вмінням відчувати більше, сприймати гостріше, відроджує те, що легко вмів у дитинстві: отримувати радість від нових вражень, захват від впізнавання дива.

Сказати чесно, я не збирався закохуватися.
Та що там, навіть не думав, що міг – так.
Але тепер, коли я знаю, як звучать твої кроки, твій голос, твій сміх,
я – твій.


Кажуть, любов не перестає.
Не перестає — от в цьому переконався. Стає сильнішою. Відкрити / Коментувати

2023-03-26 16:15:29 Я думала квіти ростуть так: саджаєш насіння в землю, слідкуєш, щоб було достатньо води, тепла і світла, оберігаєш від вітру й протягів.

Я не знала, що якщо той, кого ти любиш, дивиться в твої очі — всередині розквітає сад.


Я думала вірші пишуться так: відчуваєш те, що не вміщається у слова; шукаєш потрібних слів, підбираєш їх по кольору і звучанню, в кожне із них — віриш.

Я не знала, що якщо той, кого ти любиш, торкається твого волосся — це і є вірш.


Я думала абрикоси достигають так: на деревах, під палким сонцем, при високих температурах.

Я не знала, що якщо той, кого ти любиш цілує твій ніс і щоки — повітря стає абрикос і мед.


Я думала забагато там, де треба було — відчувати й дихати. Відкрити / Коментувати

2023-03-14 13:50:24 Я не пишу тобі вдень, не пишу вночі.
Не пишу, що загубила ключі, що біля дому виросли жовті крокуси, що бачила хмару, схожу на велику білу собаку – і прийняла її за хороший знак.

Я не можу так.

Це раніше я була – легкість, вишневий сміх. А тепер я одна із тих, хто в собі носить сум, не знаходить потрібних слів. Я свою сукню улюблену з відблиску гірських зірок розпустила на промені – сенс було її одягати, якщо ти її не знімав?

Я спільну мову знаходжу з морем, я з водоспадами п’ю вино, я знаю, яку руну накреслити на піску, щоб зупинити шторм, яку – на корі дерева, щоб вистояло при будь-якій погоді.

Нічого з цього не може стати тобі в нагоді, і це руйнує.

Я вмію повертати людей до самих себе – але ти й не залишав себе.
Вмію зцілювати – та ти цілий.
Вмію виводити з лісу тих, хто заблукав – але тобі подобаються ліси і ти завжди знаєш, як повернутися, коли захочеш.

Тобі треба – дім, відчуття свого місця, простір, щоб чути серце.
Мені, щоб почувати себе як вдома – потрібна дорога, дерева і трави, і щоб можна ходити босоніж.

По всім правилам ми не мали би бути разом.
Ніжність моя, як добре, що ми не читали правил. Відкрити / Коментувати

2023-02-16 16:01:29 Повітря буде зелене і золоте, сяятиме, небо проливатиметься на обличчя, вії, лоскотатиме невагомо це місце зразу за вушком.
Ми стоятимемо, піднявши голову вверх і не буде слів, не буде сліз, тільки – сміх, що з’являтиметься з луночки між ключицями й підійматиметься вище й вище.

Коли я кажу, що люблю тебе, я кажу: “хочу збирати з тобою яблука в нашому саду”.

Море торкатиметься нас так, як ти торкаєшся мене зранку: обережно й сміливо водночас. Коли від ніжності зводить лопатки й збивається подих. Коли дивишся на лінію горизонту над морем і не розумієш де починається небо, бо хвилі переходять в хмари. В мене з тобою – так само.

Коли я кажу, що люблю тебе, я кажу: “я хочу знати, що тебе болить, я хочу знати, як тебе зцілювати”.

Подорожні й перехожі, що бачать нас разом – не розуміють, чому після зустрічі в них всі справи ідуть на лад. Чому знаходяться загублені слова і рукавички, починає квітнути вишня, яку хотіли зрізати, але тепер – нізащо, як тільки думалося про таке.
В тих, хто знає наші імена – повертається посмішка, повітря сяє зеленим і золотим, паморочить голову, як поцілунки або глінтвейн.

Коли я кажу, що люблю тебе, я кажу: “я почуваю себе живою”.

Знаєш, як я впізнаю закоханих?
Вони не помітили, що вже почалась весна, бо вона і так зимувала в них. Відкрити / Коментувати

2023-02-08 15:36:55 Ще зима (мушлі торкаються пальців, коли входиш зі спеки в море)
Ще темрява (вона розлітається на мільйон частин і падає вглиб води, коли…)
Ще річка вкрита кригою (пам’ятаєш, де тут ростуть водяні лілії?).

Ще бракує слів (пригадуєш, як ми говорили, що треба вигадати таку мову, яка була б безшумною, але зрозумілою; щоб не “голосні і приголосні”, а “доторкові й відчуттєві”? І як сперечалися, що це неможливо, а потім цілувалися).
Ще не зрозуміло, що далі (достеменно знаєш, з ким хочеш ближче).
Ще треба продовжувати домовлятися зі страхом (нагадувати йому, що, звісно, може бути тут скільки завгодно, але йому ніколи не завоювати твоє серце).

Ще не поруч (ти знаєш, як звучать її кроки в твоїй кімнаті, знаєш, як вона сміється, як злиться і де залишила речі).
Ще розгублено (як буває за крок до того, щоб знайтись).
Ще сумно (яблука з саду важкі й солодкі; він напише, що все в порядку; в загубленої собаки — новий господар, він її дуже любить; та, за ким скучаєш – ніжно скучає теж; місто, від якого ти ще далеко – авжеж пам’ятає тебе, тому радо сниться; те, що здалося вогнем пожеж – виявиться вогнем світанку; будуть ранки, в яких ти прокидатимешся і плакатимеш – от тільки в цей раз від вдячності і краси).

Ще точно лю(тий).
Вже схоже, що лю(бов). Відкрити / Коментувати

2022-12-28 14:31:48 В мене є власне дерево, я молодий місяць ношу у ямочці між ключицями, як кулон. На моїй лівій руці – обручка з морської піни, на правій – карта усіх доріг світу.
Я дружу з містами, вмію знаходити двері, за якими мені будуть раді – навіть якщо тут вперше. Мене вважають своєю ті, на кого б я хотіла бути схожою.
Та ти береш мене за руку – і я вперше в житті не відчуваю себе загубленою.

Я відчуваю шкірою, хто з перехожих вдома зберігає зірки, що впали з неба, хто варить у турці туман, хто тримає кордони, хто плете амулети й завдяки кому в цей раз настане весна.
З останнім, втім, легко – весна завжди настає в ім’я відчайдушних, хто закохується серед зими.

Я раніше вчилась: як не боятись, як ставати більшою за свій страх, як правильно переходити річку, скуту тонкою кригою.
Зараз вчуся: як доглядати за зимовим садом, як на вогнищі готувати чай, як без компаса дійти додому.

Дерево моє – спить і вві сні росте, серце – прокинулось, вміщає твоє ім'я, а через річку, як виявилось, побудували міст.
Що до весни, то схоже, в цей раз вона настане завдяки нам.
Дивись, яке травневе небо над твоїм домом, який квітневий вечір в твоїх очах. Відкрити / Коментувати

2022-12-25 11:02:17 І він говорить: та, кого б я міг полюбити, насправді дуже на тебе схожа. В тебе таке саме вміння витягати доторком із глибини будь-якого страшного сну чи важких думок. Талант нагадувати про те, чого справді хочеться. Ти смієшся – і я згадую, яким безстрашним був колись, скільки мав у собі сміливості. Я тримаю тебе за руку – і це моє особисте Різдво, беззастережна ознака дива. Ти поруч – і я наче за все наперед пробачений.
Ти дійсно схожа на ту, кого б я міг полюбити. Я чим довше з тобою, тим більше про це думаю.
Вона говорить: “якщо це станеться, ти моє серце знищиш”.
Він чує: “ти моє серце”. Відчуває, як ніжність розливається тілом.


Вона говорить: ти схожий на того, кого я любила, хоча це й було щонайменше життя тому. Він так само всюди шукав свій дім і ніде не знаходив дому. Я поряд з ним себе почувала невагомою, носила прикраси та сукні, від страху – відмовилась.
Весь час, що ми були разом, відчувався як вічний липень, як вихідні, проведені біля моря. Всюди був крижаний холод, я ж виростила сад.
І серед зими з тобою я почуваю себе так само. Знову легко ведусь на посмішку і на танці.

Він їй каже: ”це не закінчиться нічим хорошим”.
Вона чує: “це не закінчиться”.
Тягнеться цілуватись. Відкрити / Коментувати

2022-08-21 11:22:20 Прокинешся хвилею
Відчуватимеш, як сила народжується зсередини, підіймається з глибини, як в собі тримаєш скарби землі і неба. Будеш частиною моря. Будеш сама собі хвилею. Пам'ятатимеш, як колись впала у це море водоспадом, рікою, дощовою краплею.
Знатимеш, що скоро дістанешся берега, розіб’єшся піною, прокинешся кимось ще.

Прокинешся гірським піком
Явним, гострим, безкомпромісним. Відчуватимеш свої межі, усе каміння, яке в тобі: майже нерухоме, важке. Знатимеш, що все воно – не даремне, що було необхідним, бо без нього – яким би ти зараз був? Ким би став?

Прокинешся ранковим туманом
Нічого не обіцяючим, легким, дозволяючим собі бути яким завгодно. Знати – ще нічого достеменно не вирішено, а отже – можливо все. По справжньому все можливе.

Прокинешся вечірнім туманом
Густим, яблуневим, м’яко вбиратимеш світло з усіх усюд. Будеш зацікавленим слухачем, вже закоханим, та ще не знаючим, в кого саме.

Прокинешся лисицею з дев'ятьма хвостами
Один хвіст обміняєш на чисту джерельну воду, другий – віддаш як викуп за те, щоб цілим залишили твій улюблений ліс, третій – загубиш, коли тікатимеш з пастки, четвертий – подаруєш малому хлопцю, який заблукав і тремтить від холоду, п’ятий – віддаш за так дівчині з очима лисиці. Вирішиш, що поки з тебе досить, підеш спати.

Це рідкість, та може статися так – прокинешся собою. Дивуватимешся, дива матимеш цілий день. Відкрити / Коментувати

2022-08-04 09:49:44 Побудь залишеною дитиною, забутим другом, тим, чий сміх ніхто не носить у ямочці між ключицями.
Побудь кілька днів місцевим у місті, де ніхто не покличе тебе на ім'я, не впізнає, не покличе дивитись, як сонце цілує лінію горизонту.

Не обіцяю, що відчуєш свободу.
Бажаю, щоб відчув себе собою.

Собою, який сумує, і сум окреслює межі тіла й навіть трішки виходить за. Носиш його на собі, наче рюкзак, час від часу заглядаєш всередину, щоб побачити, що там є, точніше — чого немає вже.

Собою, який говорить з містом, деревами і птахами. Який читає знаки в написах на стінах, вихоплених краєм вуха розмовах. Залишає знаки такі і сам: записку, складену у корі, дочитану книжку, мушлі, привезені з портового міста, а тепер розсипані по асфальту.

Собою, який береже зв’язок, що тягнеться тонкою лінією (золото і смарагд!) до тих, хто зараз не поруч. Який вміє в лють, і вміє – в ніжність. В якого стільки сили. В якого, здається, вже не лишилось сил.

Собою, таким красивим, коли розплющуєш очі, зустрічаєшся поглядом з новим днем. Відкрити / Коментувати

2022-07-22 13:15:43 Що вона говорить між другою ночі і третім сном, що ніяк не йде:

“Допоки я стою тут, а сонце ще не зійшло.
Допоки я бережу пам’ять, що небо оксамитове (ракетами не розрізане), трава – шовкова (не вкрита попелом).
Я маю сміливість тебе просити.

Я прошу – зціли мене, що значить – зроби мене знову цілою. Полагодь мене-розбиту, мене-зневірену, мене-втомлену. Склади мене наново, перезбери мене. Витягни з мене страх, як витягають нерв.

Я прошу – налаштуй мене, як налаштовують арфу чи контрабас, що значить — я хочу повернути собі свій голос, звук, своє чуття простору, що довкола. Я готова.

Я прошу – вклади в мене радість, як ти вклав кісточку в абрикос: щоб зі мною росла, тримала міць, додавала сил.
Сил загалом прошу стільки, щоб допомагати триматись небу, навіть якби воно надумало падати нижче ще.
Погляд мій зверни на дива, всю мене оберни – на чуття і слух.
Навчи мене знаходити третій шлях, там, де треба вибрати один з двох, і нехай я зможу його пройти.

Всіх, хто поруч – вислухай також.
Полюби без меж”. Відкрити / Коментувати

2022-07-17 16:46:12 Синьохвостий пташе, якого мені не вдалось спіймати.
Цей лист народжується серед ночі, бо ніч — це не “коли”, а “де”.
Цей лист я пишу тобі з часу, який тут тримається на одному лиш ґудзику місяця (й то, він щораз тоншає).

Вдих
В саду вперше за десять років виросли абрикоси, незнайома жінка попросила назвати руде кошеня – назвали Марсом, небо о п’ятій ранку пахне скошеною травою і попелом. Крізь попіл ростуть фіолетові й рожеві мальви.

Видих
Коли стає нестерпно, я тримаюсь за твоє ім’я, як за руку.

Вдих
Я виростаю в когось відважнішого й злішого. Раніше я думала, що поки росту – зі мною росте і страх. Тепер я знаю, що так і є, але: страх завжди менше того, хто його побачив.
Життя завжди більше тих, хто його живе.

Видих
До темряви можуть звикнути тільки очі, нічого більше. І це на краще: як тільки починаєш бачити в темноті, не пропустиш жоден спалах світла.

Вдих
глибокий, від неба до землі, від верхівки голови й до твого коріння. Сяючий, наскрізний: хвиля, яка приводить до тями, відчувається усім тілом, нагадує, хто ти є.

Видих
наповнений, від землі до неба, яскравий: спалах болю й ніжності, оберемок вдячності, наче мальв.

Вдих
Я люблю тебе
Я люблю тебе
Я люблю тебе

Видихай Відкрити / Коментувати

2022-07-03 11:24:37 Я знав, що робити, коли земля під моїми ногами була суха й вкривалась тріщинами — я носив воду з колодязя, домовлявся з хмарами, щоб вони обертались на дощові.
Я знав, що робити, коли треба було дістатись іншого берега через море. В мене на поготові був човен. Я міг покластися на нього, на лінії карт, на чуття вітру. Море бувало різним, та завжди — морем. Я був готовим до всього.

А тепер, коли піді мною — не земля, не море — я мушу згадувати заново, хто я. На ходу розуміти, де я, і що робити.

Про цей міст я читав хіба що в книжках, він носив там різні назви, та завжди був саме цим — єдиним шляхом, коли внизу безодня, позаду — звичне, що вже руйнується, попереду — те, що іще не сталось.

Підеш назад — не застанеш нічого з того, що тримав у пам’яті. Залишишся на місці — дивитимешся, як повз тебе проходять всі, кого колись любив, допоки не втратиш їх з поля зору. Залишається тільки йти, але ніхто не знає, скільки саме, і що чекає там, де міст впирається у нову реальність.

Я не з тих, хто любить правила. Більшість з них доволі безглузді. Та тут є деякі, за які я тримаюсь, як за руку дорослого у дитинстві: “Не можна закривати очі і втрачати віру”, “Немає сенсу удавати, що ти вже вдома, й облаштовувати життя посеред моста так, наче ти вже на стійкій землі”, “Немає часу, недоречного для любові”.

Міст під нами хитається, кого не спитаєш — ніхто не знає його довжину, не пам’ятають, щоб він взагалі тут був.

Та на світанку небо стає солодким і золотим. Сонця на горизонті не видно (як не видно і лінії горизонту). Але в кожного, хто ступає поруч — тягнеться лінія до неба від сонячного сплетіння.
Чесний обмін, красивий, як на порожній вулиці в липні — раптовий вальс.
Світ світив, а тепер світить сам — кожен з нас. Відкрити / Коментувати

2022-06-17 19:52:28 Колись мені було п’ять.
Я сидів на гілці молодого горіха, уявляв себе дорослим (рівно — всесильним), не боявся ран, синців і подряпин — боявся заблукати в часі, і що мама переживатиме, якщо я скажу, що хочу жити на Марсі, а вона не захоче переїжджати.

Колись я не знав, що робити, як виросту. Я вагався між тим, щоб скупатись у кожному морі на світі, та щоб бути рибалкою на власному маленькому озері з власноруч вирізаним човном.
Я не знав, що можна бути одночасно самому — човном і морем.

Я думав — помічаючи лиш хороше, я зменшу концентрацію того, що не; не рахуватимусь зі злом — і воно мене омине. А тепер, коли я знаю, що це не так, коли побачив стільки лиха, я хочу записати й це іще: світ живий. Він із нами дихає. Він в прямому сенсі вміщає все, він не має меж.

Якщо ти прокинувся від ранкового сонця, одного разу можеш прокинутись від пожеж.
Це не причина-наслідок, не покарання, і точно не спосіб плати.
Світ великий, відображаючись в нас — дізнається свою ціну, розуміє, чого він вартий.
Я спершу збирався обуритись. Я кричав на вулиці, що так не повинно бути. Не можна одночасно щоранку втрачати частину серця, і щовечора — відрощувати нове, бо в твоє не здатне вміститись стільки краси й любові.
А тепер — звикаю потрохи.

Наново
вчуся
дихати. Відкрити / Коментувати

2022-05-24 11:01:44 Коли ти прокинешся й перед тим, як відкриєш очі:

Згадай, будь ласка, своє ім’я. Ім’я, яке належить тобі так само як ти йому. Яке може й не вимовити звичним набором звуків, яке вимовляється зовсім інакше. Ти знаєш його, якщо вмієш переміщатися снами, ти чув його, якщо вмієш слухати не тільки вухами.

Згадай, хто ти, і що ти обрав робити. Згадай, як ти виглядаєш, особливо не прив’язуючись до знань про тіло. Згадай, як напружуються твої руки, коли ти тримаєшся за виступ скелі, натягуєш парус, обіймаєш тих, кого любиш. Як твоє серце виростає за межі неба. Як рухаються легені при диханні, і що цей рух присутній у кожній дії.

Зараз час такий — тимчасово часу немає. Минулого ще не сталось. Майбутнє ще не визначилось з собою. Теперішнє тонке, просвічується на світлі в особливо вразливих місцях. Воно практично не вміщає пам’яті, бо потребує простору для іншого.

Тому кожен день ти прокидаєшся таким, яким сам себе пам’ятаєш. Всі досягнення дня вчорашнього — значать не більше відблиску далекої зірки; просто спогад, до ладу казкам і міфам.
Що зробиш сьогодні — те твоє. Якою збереш реальність — таку форму вона прийме (а те, скільки вона триматиметься, залежить вже від твоєї сили).

В час, коли часу немає — кожна дія може розтягнутись на вічність. Кожна дія може тривати не більше миті. Тому я і прошу, перед тим, як розплющиш очі — зібратись самому, зібрати довкола світ зі світла й ніжності. Назвати по іменам те, що береш з собою.

Згадати, що можна любити ще більше.

_____
(переклад в коментарях) Відкрити / Коментувати

2022-05-11 14:15:01 Не хотіла вирощувати гнів, хотіла — сад.
Щоб виноград і вишня, троянди кольору моря (блакитні всередині, а на кінчиках пелюсток — золоті цятки, як відблиски сонця). Розпізнавати птахів по співу, знати, коли час збирати, коли сіяти, дізнаватись про майбутній дощ за ледь вловимими знаками, по звуку вітру впізнавати, з якої сторони світу він прибув.

Не хотіла носити ненависть, хотіла — сукні.
Одягати на голе тіло, йти до озера, заходити по коліна в воду, бачити дрібних риб, бачити, як вода собі забирає сни, як натомість віддає відчуття полегкості, сяючої ніжності. Повертатись до звичних справ, не втрачаючи цей стан.

Не хотіла тікати від голосних звуків, хотіла — цілуватись під травневою грозою.
Танцювати біля весняного вогнища, зробити амулет з квітки папороті, з місячного світла — вирізьбити скульптуру, подарувати першому, хто її помітить.

Хотіла не боятись, не допускати, щоб страх заміняв радість в структурі тіла, знеструмлював, відбираючи здатність рухатись, або думати.
Хотіла впізнавати своїх з першого погляду, по цьому відгуку, який вмикається всередині: радість впізнавання, щастя зустрічі, захват від спільного, спроба зрозуміти окреме: “я ще не знаю, скільки всього ти пережив, але обіцяю ставитись до твого досвіду із повагою, бо все це зробило тебе тобою”.
Хотіла дізнатись, на що здатна, чого вартую, коли спроба залишиться тільки одна, і невід’ємне право помилятись виявиться тимчасово недоступним.

Не такою ціною хотіла б, щоб це збулось. Але, конкретно зараз — так.
Якщо чекаєш знаку — цей текст зійде за знак.
Якщо чекаєш світла — його довкола мало. У тобі — вдосталь.

Я знаю, що ти знаєш, що робити.
Світи і


_
(переклад — в коментарях) Відкрити / Коментувати

2022-05-06 17:57:32 Мы начинали вместе — я и время, — говорит река, — только я придумала себе каменистые берега. Придумала, что никогда не закончусь — лучше стану чем-то еще, чем-то большим: морем, а может быть водопадом.
Придумала, что буду отражать явное, на глубине беречь важное, всей собой — мерцать и течь. Поить землю, для нее петь, не прекращать быть.

Время не стало придумывать нового — решило повторять за мной. Только течь не вдоль, а сквозь, важное не прятать на глубину — обнажать, выводя на свет; не быть домом ни для кого, следить, чтоб все было всегда в движении, против воли живого — преображать его. Уносить дорогое, даже когда никто такого и не просил.

Я сперва разозлилась так — сил нет! Зашумела, вышла из берегов...

Время сказало — все хорошо, хорошо. Я просто пройдусь рядом, а ты — смотри.

Время шло, я вернулась в свои берега. Время шло — и ко мне приходили люди, приходили звери, приходили духи (порой их было не различить). Я вливалась в море, летела с гор водопадом, растила рыб, песок превращала в жемчуг.
Со мной говорили на птичьем, облачном, человечьем. Я отвечала, отображая, скрытое обычному взгляду. Одни не верили, другие — бросались с объятьями, поили винами, делились снами.

Время баюкало:
— что ты себе придумала, мы суть того же. Ты всегда течешь вперед, но и я не теку вспять, ты сияешь — я даю возможность тебе сиять.
Пока я есть — меня достаточно, я обещаю быть всегда, что б ты не делала.


Время текло во мне.
И я поверила. Відкрити / Коментувати

2022-05-02 17:13:23 Це не дерево абрикос квітне.
Це життя знову перемогло безчасся, перемогло морок, перемогло — не заради весни, не з її іменем на гілках, а просто тому, що це в його природі: рости самому, а не пророщувати страх.

Це не я головою сягаю неба.
Я стою на своїй землі, називаючи на ім'я речі, які довкола. Це не магія, це у суті природних явищ — назвеш хороше, і його побачиш, назвеш зло — злом, і викрите, воно втратить частину сили.
Ось дивись, я кажу, що люблю тебе — і ти стаєш ще більш красива.
Ти кажеш, що цілуєш — і зцілюєш.
А хто мовчить у ці часи — слугує іншому.

Це не відблиски на воді.
Це мої тобі листи. Там ні слова про минуле, і жодного — про майбутнє. Лишився на всіх один час — теперішній. І я дивлюсь, дивуючись, як у нього вміщається все: дерево біля мого дому, над дахом хмари, легкість, з якою я відмовляюсь від обіцянок, ніжність — від п’яток до голови (і трішки вище). Страху більше немає — він вийшов.
Стільки місця з’явилось на сміливість, красу і світло — і силу це захистити.

У твого слова — велика влада.
У твого серця — велика влада.

Є речі, які вже не скасувати, і твоя нова сила — одна із них.

_
(переклад — в коментарях) Відкрити / Коментувати