2022-04-25 14:05:27
Моя історія відносин з українською мовоюХочу поділитися своєю історією, що до переходу на українську. Можливо, комусь допоможе там шось в голові переналаштувати, чи надихнутися на більш рішучі кроки. Я б навіть запропонував всім друзям та знайомим запустити такий собі флешмоб своїх історій, щоб трохи врівноважити агресивний наратив проти тих, хто ще не перейшов на українську.
Я з Донеччини, з російськомовного середовища, хоча в школі викладали українську мову та літературу. Я ніколи не вважав, що російська повинна мати якийсь особливий статус. Рідна та державна — українська. Все. Навіть на підготовчих курсах до вступу в черкаський інститут у 2002 році, я був єдиний, хто написав диктант українською на відмінно. Що мене персонально тішило, бо ж більшість абітурієнтів були з більш українськомовних регіонів. Тоді, українська увійшла в мій ужиток на розмовному рівні, проте лише в «офіційному середовищі» під час здобуття вищої освіти.
Подальші спроби перейти на українську саме в побуті викликали складне відчуття незручності та ніяковіння (можливо навіть сорому) та автоматичного переходу на російську, якщо в оточенні спілкувалось нею. До того ж, як і більшість українських дизайнерів яких я знаю, у пізніх двохтисячних я працював з клієнтами з росії, або навіть у російських студіях. То ж більшу частину часу комунікацію заповнювала не українська. Перемикатися між двома мовами було складно. То ж спроба перейти на українську цілком — не вдалася.
У перші роки після окупації України росією у 2014, десь був випадок, що якийсь маргінального вигляду чоловік на вулиці відповів мені на моє звернення російською (не пам’ятаю про шо саме воно було, шось буденне): «Не розумію собачу мову!». Це єдиний випадок, котрий можна умовно натягнути на глобус «утиску за вживання російської». І те, згодом я зрозумів, що саме було вкладено в ті слова. Але ж тоді вони викликали радше відторгнення, ніж направили мене. Я наче відчув другосортність у власному домі. Висока активність інфовірусів та той випадок спрацювали так, що переходу на українську не відбулося навмисно, як захисна реакція.
Саме через цей випадок я розповідаю цю історію та звертаюсь до тих, хто свідомо чи не свідомо веде агресивну риторику до українців, які продовжують спілкуватися російською. Втім, я нікому не забороняю такі емоції, просто підсвічую, як саме вони можуть сприйматися іншими. Якщо ви маєте на меті в чомусь когось переконувати, є сенс подумати про більш дієві способи донести свою думку.
Отже, десь тільки наприкінці 2020 року, разом з дослідженням ідентичності українського дизайнера, я тіки-тіки підступився до відчуття, що врешті хочу переходити на українську та почав активніше робити нові кроки в цьому напрямку.
І от. Невиправданий напад росії на Україну в лютому 2022, звірства російських військових проти цивільних українців, виявлена безпорадність російського суспільства, оголення імперськості ліберальних росіян, шок від самого розриву між уявленнями про реальність — все це нарешті (на жаль, що такою ціною) спрацювало як каталізатор. Миттєво стало зрозуміло: про що саме писав Шевченко, як саме викривлювали та перекручували історію, бо те ж саме відбувається тут і зараз, на чиїй крові побудована «вєлікая» російська культура та як привласнювали Нарбута, Малевича, Екстер та інших. Врешті решт, що хотів сказати той мужик!
І це — нормальна реакція. Особисто для мене це точка неповернення, в якій бажання перейти на українську — це лише маленька частка від глобального вектору відокремлення та викорінення впливу російського на власну ідентичність, на оточуюче середовище. Докласти всіх зусиль, щоб ні в кого не було жодного аргументу на користь «братськості». Ми різні! Ми вільні!
340 viewsedited 11:05