Тож я трохи скомпрометувала результати свого дослідження, оскі | Back to school in your 30s

Тож я трохи скомпрометувала результати свого дослідження, оскільки не змогла бути стороннім спостерігачем як радив Кусто, і влізла в екосистему. Тепер я спілкуюсь зі своїми одногрупниками. Але про наше спілкування я напишу завтра. Зараз про скорочення популяції.
Сьогодні була зустріч з якимись вченими, що приїхали звідкись. Для того, щоб вченим було приємно, університет вирішив скликати для них слухачів. Попросили всіх студентів усіх курсів нашої спеціальності бути присутніми. В листі капсом так і було написано ТЕРМІНОВО - ЯВКА ОБОВ’ЯЗКОВА. Що цікаво - лист прийшов вчора об 11 вечора, а лекція відбулась сьогодні о 10. Тож окрім тону листа, універ підкреслив нашу меншовартість запросивши нас в останній момент. Звісно. Всю увагу гуманітаріям. У них в корпусі є опалення і гаряча вода в крані і з вікон немає протягів. Але поки не про те.
На зустрічі я змогла побачити нас повним складом. Моя група починала з того, що нас було 10. Як віршик з Агати Крісті про 10 маленьких негренят.
“Десять солдатиків за вечерю сіли”
Зараз нас 8. На другому курсі зараз вчиться 5, на третьому - 3. На четвертому не лишилось жодного.
Поки що я не розумію чому саме так. Крім того, мене це тепер теж стосується. Чому всі валять? Предмети занадто важкі? Нецікаві? Неприкладні? Біологи випадково впустили чашку Петрі з бактеріями, що поїдають плоть і ми всі вмираємо?
І головною подією дня було те, що один з моїх одногрупників повідомив, що він валить теж і нас лишиться семеро…
“Восьмеро солдатиків Девоном гуляли;
Один з них не повернувся — семеро зосталось.”
А з усіх наших хлопчиків - оцей мій улюбленець. Тож я довго вагалась, але врешті вирішила влізти в його справи. Виявилось, що він щось невчасно пропустив, а нам дали багато матеріалу, назбиралась купа всього і “всьо пропало” і тепер він хоче просто піти. У мене було дві реакції. Перша, це звісно те, що оці нікчемні проблеми невимовно нікчемні. І друга. Мені здається чи він геній? Він дійшов в 17 років до істини, до якої я і досі мрію дійти: щось дається занадто складно - покинь.
В результаті мені довелось прочитати йому чотирьохгодинну лекцію на тему того на скільки просто вирішуються такі питання, що це мікроменеджмент і все це підкріпила історіями як я десятки разів висіла на волосині в універі і боялась, що мене відрахують і вірила, що погрози справжні і виконуються. Ну і я додала трохи ноток “що ти робитимеш зі своїм життям” бо завжди мріяла, щоб це казали не мені, а я комусь.
Але він весь час з сумнівом хитав головою. Я сиділа поряд і пила чай. Фіналом нашої розмови було його запитання:
- Я так не люблю оці моменти, коли треба “вирішувати” щось з кимось. Я хочу, щоб були чіткі правила і умови і тоді я буду ним слідувати. Це, мабуть, часто в житті доведеться “вирішувати", так?
Я захлинулась і залила чаєм всі конспекти і телефон. І це тривало так довго, що «я вдавилась»-кашель перейшов в глибокий сиплий «я курила 50 років»-кашель. Це і була відповідь на його запитання. Він все зрозумів. Я зібрала речі і пішла, залишивши його вдумливо вдивлятись у вікно.
А трохи пізніше він мені написав, що я його не переконала і він залишить групу.
“Зоставили солдатика сумного і самотнього;
То він повісився з нудьги — і не лишилось жодного.”