Колись українські степи населяли тарпани — невеличка попелясто-сіра конячка з темним ременем по хребту, чорним хвостом, короткою чорною гривою, чорними до колін ногами з „зеброїдними” поперечними смужками на передніх ногах. Норовисті, непоступливі і горді коні, які, на жаль, вже давно вимерли. Люди хотіли, але не змогли їх приручити. Тарпан, навіть якщо і потрапляв до рук, не корився, ламав голоблі, рвав мотуззя і виривався з неволі. А коли це йому не вдавалося, то тихо, в безмежній печалі вмирав.
Тарпани тривалий час мирно уживалися з кочівниками. Колись Північне Причорномор’я було частиною Ногайської Орди – одного з найпотужніших державних утворень Євразії, яке виникло після розколу Золотої Орди. Від ногайців залишилися в Степу тільки деякі топоніми. Назва Агайманського поду, до якого впадає Сірогозька балка, походить від тюркського слова Гайман – «пасовище для коней». Неподалік знаменитий під Великі Чаплі, біля якого знаходиться Асканія-Нова, ще у 1779 році він був позначений на картах як Юлкан Чупли – «велике, заросле травою озеро».
Як і ногайці, тарпани теж були приречені на знищення. При розоранні та освоєнні Таврійських степів тарпани зазнали повного винищення. Потравлені та витолочені посіви і зваблені дикими жеребцями кобилиці поселенців – цього вистачило, щоб об’явити тарпанам війну. Влаштовувалися засідки біля водопоїв і заготовлених на зиму скирт сіна, до якого тарпани мали згубну пристрасть. Неможливо було підкрастися до табуна на відстань пострілу або догнати тарпана найшвидшим скакуном. Тому наші степовики полювали з перехопленням. Кінні застави розставляли на шляху, яким гнали табун тарпанів. Заміна натомлених коней на свіжих дозволяла зрештою догнати жеребих кобилиць та лошат.
Найдовше, як стверджують дослідники, тарпани залишалися в нашому Дикому полі. Зберігся опис очевидців загибелі останнього дикого коня в Таврійських степах, який стався в Агайманах, Мелітопольського повіту, Таврійської губернії в 1876 року.
