Зберігся опис очевидців загибелі останнього дикого коня в Тавр | ДИКЕ ПОЛЕ online (від науково-експозиційного відділу ВІАМЗ "Садиба Попова"
Зберігся опис очевидців загибелі останнього дикого коня в Таврійських степах, який стався в Агайманах, Мелітопольського повіту, Таврійської губернії в 1876 р. Ні про яку шкоду від цього тарпана посівам чи заготовленому сіну мова не йшла. Селяни перед Різдвом влаштували собі розвагу – полювання на самотнього тарпана, якого бачили на Агайманському поду.
«Погоня. Дика кобила, як вихор, мчала засніженим степом, легко перелітаючи великі кучугури, які надовго затримували її переслідувачів. Покриті піною коні, шаленіючи від острог, вибивалися з сил, але відстань все збільшувалася. Агайманське поле ще не бачило такого. Розтягнувшись у безкрайньому степу. кілька вершників гнали самотню дику кобилу. Жоден з них не зміг би навіть наблизитися до неї, але біля чергової балки кобилу чекали нові переслідувачі на свіжих конях. Вони намагалися направити її до наступної групи, яка приймала смертельну естафету. Так тривало багато годин. Нещасна жертва знемогла від втоми, але за свою свободу. Погоня знову відстала, і попереду вже замаячив вільний степ. Але раптом зрадлива тріщина в льоду, припорошена снігом, поставила крапку в цій трагедії: кобила з поламаною ногою впала на землю, і її наздогнали переслідувачі. Вони затягли видобуток на сани і повезли до села, де на них уже чекав натовп цікавих. Через два дні дика кобила померла, хоч їй і намагалися зробити шину на поламану ногу. Ось так остання представниця колись численного роду героїчно відстоювала свою свободу до останнього дня життя».
Цей феномен не міг не привернути увагу письменника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Григорія Гусейнова. У своїй книжці «Незаймані сніги» він присвячує тарпану окрему оповідь, де є такі рядки:
«Людину, яка не збиралася ні з ким ділити степ, дратувало й те, як до табунів дикунів-тарпанів зрідка тікали й домашні коні. Чого їм не вистачало? — дивувалася людина. Тепло, ситно... Живи, дякуй пильному господареві за увагу й клопоти. Злостива персона не розуміла, що кликали коня в степ віковічні гени мати свободу хоча б на мить, лише на один весняний день. Наставала пора, коли в крові, здавалося б, навіки прирученого, одомашненого, зґвалтованого, гібридного коня пробуджувався (так оживає після зими дерево, вся природа, й спинити нове життя неможливо), наростав великий інстинкт, витісняючи неміч і мізерність, убогість, кволість і безпорадність. Божій нерозумній істоті потрібні незалежність і непідлеглість. Жертвуючи ситістю, вона діяла за покликом предків, які жили й формувалися протягом тисячоліть, кликали з минулого, й приборкати їхні голоси було неможливо. Йдучи на смерть і приймаючи її, вперта тварина досягала свого: помирала вільною.
Так і серед людей: рано чи пізно народ не змиряється з існуванням у ярмі, навіть якщо воно висить у стайні на визолоченому кілку (хоча таке й з сфери вигадок). Він також не хоче більше продавати себе за кусень хліба, бо це безчестя».
