ДИКЕ ПОЛЕ online (від науково-експозиційного відділу ВІАМЗ "Садиба Попова"

2023-03-18 15:56:41 Узимку 1914-15 рр. сотні УСС у складі 130 бригади боронили карпатські переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. Першим успіхом легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня — 3 травня 1915. Далі він визначався в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями.

У лютому 1918 р. легіон УСС, який лишався у складі австрійської окупаційної армії, вирушив у похід на Україну. Стрільці розташувалися на Херсонщині і були приписані до групи ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного). Ви ж чули про цього австрійського монарха, який ідентифікував себе українцем? Ім’я Василь Вишиваний дали йому українські воїни – історія настільки колоритна та самобутня, що потребує окремого допису, наразі, просто запам’ятайте його імення.

Водночас у листопаді 1917 р. в Києві навколо Євгена Коновальця з українців, які тікали з російської армії та російського полону, сформувався Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (СС), який згодом розгорнувся в полк СС, а далі в корпус і групу СС, що були однією з найкращих формацій української армії.

А що про «Червону калину»?
Значну частину пісенного фольклору становлять козацькі, стрілецькі, повстанські пісні про головне — боротьбу за волю.

З повномасштабним вторгненням на територію України російської армії, «Червона калина» отримала нове життя – з легкої руки Андрія Хливнюка її нині співає увесь світ. Пісня, що спершу по-новому зазвучала українською, а потім грузинською, англійською, німецькою, французькою. Хтось міг собі уявити, що у 2022 році пісню Українських січових стрільців зіграють легендарні Pink Floyd?

Історія цієї пісні сягає середини XVII ст. – часів Хмельниччини. Давній наспів записали і опублікували у 1875 році відомі збирачі української спадщини та діячі українського національного руху Володимир Антонович та Михайло Драгоманов. А вже у XX ст. дещо трансформована вона стала супроводжувати Українських січових стрільців у якості гімну. Перший запис цієї пісні у 1925 році здійснив український співак з нью-йоркської "Метрополітен Опера" Михайло Зозуляк, той самий, який дев'ять років перед тим записав гімн "Ще не вмерла Україна".

Нині «Червона калина» звучить на цілий світ, прославляючи героїчний спротив Українців дикій російській навалі. Вона пройшла довгий шлях, супроводжувала нас протягом століть, була написана за часів козаччини, записана в епоху національного відродження, оброблена в часи української революції і співана борцями за свободу протягом двадцятого століття, і досі актуальна сьогодні, у двадцять першому. Наша історія, наша пам'ять, і наша пісня єднає нас з нашими славними предками, тими, хто боровся за волю України протягом віків.

Ну, і, звісно:
Слава Україні!
Героям слава! Відкрити / Коментувати

2023-03-18 15:56:35 18 березня 1913 р. відбулись установчі збори найстрашнішого сну росіян, збори тих, від кого ще й більш ніж століття потому стигне кров у жилах імперіалістів – збори Українських січових стрільців (у всіх зазвучала «Червона калина» в голові? )

Київський орган російських націоналістів «Кієвлянін» писав в листопаді 1911 р.:
«Український рух є для росії більш небезпечний, ніж усі інші національні рухи, взяті разом… Мазепинське питання б'є росію в саму основу їі великодержавности. Мазепинський рух намагається зруйнувати національну, культурну, політичну єдність русского народу, намагається зруйнувати великодержавність росії. От де наша найбільша небезпека. Мазепинський рух росте. Мазепинство з своєї галицької бази розлазиться по цілій південній росії. В Галичині готується небезпечний антирусский осередок, полум'я якого може перекинутись по всій малоросії…» - бачте, так, як в них підгорало )

Легіон Українських січових стрільців став першим національним бойовим підрозділом після червня 1709 р. (битва під Полтавою). 1 серпня 1914 р. лідери трьох найбільших галицьких партій утворили Головну Українську Раду, яка, зокрема, поставила перед австрійським командуванням питання про організацію в австрійській армії окремого українського формування, що мало стати зародком української національної армії. У висновку було залучено 2,5 тисячі воїнів (з 28 000 тих, хто виявив бажання вступити до формування, - побоювалось українців австрійська влада) . Ядро легіону становили члени довоєнного січового, сокольського і пластового руху.
Відкрити / Коментувати

2023-03-17 15:56:54 Хто голосував?

Згідно з опитуваннями громадської думки, лише 6 відсотків тих, хто голосував на референдумі за «оновлену федерацію рівноправних суверенних республік», мали уявлення про проєкт союзного договору, запропонований Горбачовим – отож решта голосували просто наосліп, чи то вірячи владі, чи від байдужості, чи просто не розуміючи що вирішується доля країни.

Ряд радянських республік відмовився проводити цей референдум, а саме: Литва, Латвія, Естонія, Сакартвело (ну, ви зрозуміли - Грузія), Молдова, Вірменія. Україна ж, таки провела його але виявилась найменш «союзною».
Одночасно з цим референдумом в Україні за наполяганням Народного Руху України за перебудову було проведене республіканське консультативне опитування: «Чи згодні ви, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України». За змістом питання не тільки не збігалося з питанням союзного референдуму, а й навіть заперечувало його.
Із тексту українського питання «випало» критично важливе для кпрс слово «соціалізм».
Крім того, в питанні звучала зовсім інша союзна держава — не союз радянських соціалістичних республік, а союз радянських суверенних держав.
Декларація про суверенітет України визначалась як акт, що мав перевагу перед законодавством нової союзної держави.

Це отримало підтримку 80% учасників голосування. Люди голосували здебільшого за обидва варіанти, та все ж республіканське опитування виглядало вагомішим.
Усе відбулося за лічені місяці до здобуття незалежності.

Навесні й літом 1991 року республіку охопила небачена досі хвиля масових мітингів, страйків на підтримку повної незалежності України і супроти спроб зберегти срср. Подальшими кроками стали: ухвалення 24 серпня 1991 року комуністичною більшістю Верховної Ради УРСР Акту проголошення незалежності України і перемога незалежницької ідеї на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.

Ані кийками, ані сльозогінним газом, гречкою чи пряниками, чи будь-чим іншим ніколи не купити свободи. Її можна тільки вибороти. Чим Українці і займаються от уже понад три сотні років.

«Розвалюється гнила російська імперія…» В’ячеслав Чорновіл.
Пророчі слова крізь роки - розвалилась тоді, розвалиться і зараз.
Слава Україні! Відкрити / Коментувати

2023-03-17 15:56:48 А ви помітили, як росіяни люблять референдуми? Створення імітації вибору, демократії та того відчуття, що ти щось вирішуєш в цій країні – невід’ємна частина радянської дійсності. І якщо притомні люди розуміли, що все це фарс, то знаходились і ті, хто вірили, що «ніде так не дихається вільно» .

Міста рясніли агітаційними плакатами, закликами, на які велись ті, хто не наважувався скинути пил з очей.
В 1991 році, в надії зберегти те, що розвалюється і вже об’єктивно не здатне функціонувати оголошується Всесоюзний референдум про збереження срср.

На референдум було винесене питання: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження союзу радянських соціалістичних республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності» зацініть градус брехливих слів у межах одного речення – насправді ж, радянського союзу, де права та свободи будь-якої національності повністю гарантовані, ніколи не існувало. Феноменально. Країна побудована на брехні. Саме формулювання викликає багато питань, наприклад: що значить «повною мірою», що слід вважати «соціалізмом» і як суверенні держави можуть бути членами федерації, якщо ці статуси суперечать один одному? Здається, керівництво дуже поспішало врятувати країну, що розвалювалась і наробило багацько помилок. Референдум відбувся в неділю, а в понеділок, 18 березня, набув чинності «Закон про міліцію», який дозволив правоохоронцям «використовувати кайданки, гумові палиці, сльозогінний газ» (нічого не нагадує? ).
Відкрити / Коментувати

2023-03-16 16:59:23 В праці Аль-Ідрісі згадано десятки міст України, починаючи від Володимира на Заході й аж до Переяслава наСході. Загалом кордони країни Русів були такі: перші міста на Заході «Галісія» (Галич) та «Ладмір» (Володимир), а на Сході міста Улиски і Мулису, яких ідентифікують як Олешшя (літописна назва поселення або історичної місцевості в пониззі Дніпра, руське місто-порт). Уже Перемишль («Рамсалі»), який належить до «сандомирської землі», аль-Ідрісі зараховує до «Буланії» (Польщі), тобто фактично розмежовує Україну й Польщу там, де кордон проходить і нині. Непогано обізнаний був Аль-Ідрісі з Пересопницею на Рівненщині («Барасабніса»), що в ті часи була центром великого князівства, згадується аж чотири рази й описана як «залюднене, гарне місто».

Візантійські джерела VI -X ст. стосуються переважно боротьби візантійських імператорів з київськими князями дохристиянських часів. Зокрема, Лев Диякон, що перебував при війську візантійського імператора Василя, широко висвітлюючи від 990 року війну Святослава з Візантією, зазначав: “Народ… войовничий, сильний , що нападає на всіх сусідів, але вони ніколи, хоч і переможені, не віддаються в руки ворогів, а якщо не сподіваються врятуватися, встромляють собі в нутро меч…” Про князя Святослава пише, що він – палкий, сміливий, відважний , діяльний. На пропозицію візантійського імператора забратися з Мізії князь відповів: “Як Ромеї (Візантія) не захочуть заплатити (за його втрати) – нехай забираються з Європи, бо то їм не належить, і до Азії переходять!”

Папський легат до Золотої Орди Джованні де Пляно Карпіні писав, що в 1246 р. мандрував через "Русію" і двічі побував у Києві: "Кияни, довідавшись про наш приїзд, збіглися до нас усі з радістю і вітали нас... Так само приймали нас по цілій Русі, Польщі і Богемії. Данило (Галицький) і його брат Василько зробили для нас бенкет і проти нашої волі гостили нас у себе днів з вісім".

У XV -XVI ст. про Україну дедалі частіше починають писати різні мандрівники, що подорожували із Західної та Південної Європи на Схід. Власне, українців як народ, «козацьку націю» європейці наново почали відкривати для себе саме в цей період. Увагу іноземців привертали господарство, побут «козацького народу» і його мова, яку вважали напрочуд мелодійною.

Автор «Історії війни козаків проти Польщі» француз П’єр Шевальє, познайомившись з українцями, відкрив у них багато захоплюючого і героїчного; він також писав: «Мова козаків дуже ніжна, повна зменшень і незвичайно пестливих висловів». А події Визвольної війни 1648—1654 років П.Шевальє описує більш виважено, і не у такому тенденційному ракурсі, як польські історики.

Відомий нашим історикам сирійський мандрівник Павло з Алеппо, який був в Україні у 1653—1655 рр., залишив цікаві спогади, окремі фрагменти яких варто тут відтворити. Проїжджаючи літом 1653 р. Брацлавщиною, він писав про села і містечка: «Кожну хату оточує сад, засаджений вишнями, сливами та іншими деревами, а посередині капуста, ріпа, петрушка, цибуля і таке інше». Він дивувався великій кількості коней , рогатої худоби , овець , свиней та домашньої птиці , зокрема гусей та курей. Ще зауважував, що є багато рибних озер і ставків. «Біля кожного містечка або села є став з дощовою або проточною водою», — записав мандрівник.

У тодішній, середньовічній Україні Павло Алеппський занотував: "Жінки продають у прегарних крамницях різні парчі, соболі та інше; вони гарно одягнені, зайняті своєю роботою». А в іншому місці: “По всій Козацькій землі ми помітили чудову рису, що нас дуже вразила: всі вони, за незначними винятками, навіть здебільшого їхні жінки та доньки, вміють читати та знають порядок богослужіння і церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють їм тинятися неуками по вулицях… У козацькому краю в кожному місті та селі побудовані будинки для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню…”

#записки_мандрівників Відкрити / Коментувати

2023-03-16 16:59:17 Ми вже колись робили дописи, основою яких були спогади мандрівників, в яких висвітлювали теми туризму в Україні, історію нашої української кухні, ну і куди ж без вражень іноземних послів про московитів . Ви їх знайдете за тегом #записки_мандрівників. Цього разу ми почнемо (так-так, буде цикл дописів ) пізнавати неньку Україну очима вчених, письменників, картографів, послів – усіх, хто колись відвідував наші землі та лишив про це спогади у власних щоденниках, листах або мемуарах. Деякі імена вам будуть знайомі, як то Боплан чи Лясота, про когось почуєте вперше. Тож, бажаємо вам приємної подорожі Україною минулого!

Одні з найдавніших описів слов’янських земель і, зокрема України, належить арабам, що на той час були одним з найосвіченіших народів у світі. Арабський середньовічний географ Ібн-Русте у творі “Книга коштовних скарбів” на поч. Х ст. пише: “ Між країною аль-Баджанакія (арабська назва печенігів) і країною ас-Сакалібія(арабська назва слов’ян) відстань у десять днів. На початку кордонів країни слов’ян знаходиться місто, яке називають Ва.т ( за деякими версіями – це “місто в’ятичів”, Київ і навіть Краків. Але Київ у арабів зазвичай місто русів). Шлях до цієї країни пролягає степами, бездоріжжям, через води та густі ліси. Країна слов’ян рівна та лісиста, і там вони живуть... І пасе цей народ свиней так, ніби овець … Найбільше сіють просо; у жнива беруть просіяні зерна проса в корці, підносять до неба й кажуть: “Боже, ти дав нам страву, дай і тепер її досить”. Мають вони різні кобзи , гуслі й дудки, а кобза має вісім струн. Напій роблять собі з меду … Їхній вождь коронується; вони йому підпорядковуються і від його наказів не ухиляються. Згадана вище особа, що звуть його “головою голів”, зветься в них Свят-малик (король ); ця особа вища від жупана, бо той є тільки його намісником… Вони (руси) відважні й хоробрі… На зріст високі, гарні поставою і в нападі сміливі, та цю сміливість не виявляють на коні, а всі свої напади і походи чинять на кораблях”.

Відкрити / Коментувати

2023-03-16 11:00:57 16 березня – річниця одного з найбільших терактів, які здійснила росія в Україні. У цей день російський літак скинув дві надпотужні (ймовірно 500-кілограмові) бомби на будівлю Маріупольського драмтеатру. Убивць не зупинив великий напис «Дети» на площі перед будівлею. У результаті загинули сотні мирних мешканців, які шукали там порятунок з надією, що театр ніколи не стане об’єктом для нападу.

Показовий теракт росії зі знищення Драмтеатру є уособленням долі всього Маріуполя. Окрім театру, того ж дня росіяни бомбардували приміщення басейну, де ховались вагітні і жінки з дітьми. Це демонстративне порушення Міжнародного гуманітарного права, яке вимагає, щоб перед атакою військовослужбовці обов’язково переконалися, що вони не ціляться в цивільних осіб і цивільні об’єкти.

Неможливо підібрати слова, якими можна було б описати рівень жорстокості та цинізму, із яким російські окупанти знищували мирне населення українського міста біля моря. Очевидно, що єдиною метою російської армії є геноцид українського народу. Скільки б не минуло часу, ми ніколи не пробачимо жодної жертви, жодної краплі крові, пролитої через цю божевільну війну. Ми ніколи не пробачимо та ніколи не забудемо! Відкрити / Коментувати

2023-03-15 20:29:58 Дослідник історії запорозьких козаків Дмитро Яворницький розповідав, що кінь для козака означав більше, ніж товариш. Пригадаймо: «Степ широкий — то ж мій сват, шабля, люлька — вся родина, сивий коник — то ж мій брат». На берегах і в долинах річки Конки були ідеальні умови для цих граціозних тварин, у яких козаки мали велику потребу. Який же козак без коня. Адже навіть значеннєве нинішнє найменування річки Конки протягом двох тисячоліть було нерозривно пов'язане з конем. Вчені ще у ХVІІІ-ХІХ століттях стверджували, що на трав'янистих берегах та долинах Конки паслися численні табуни диких коней. Тому не дивно, що тарпани були частиною козацького фольклору. Тож, беріть смаколики , вмощуйтеся зручніше, ми принесли на вечір вам казочку

«Заспорив перед Різдвом запорізький козак-характерник з товаришами, що зможе проскакати верхи на дикому коні 100 верст. Коли настала ніч, сховався він у степу біля копиці сіна і став чекати. Близько півночі прискакав до копиці сірий кінь з палаючими , мов вогонь, очима. Тільки почав він їсти сіно , скочив козак йому на спину. Брикався жеребець, ставав дибки, падав на спину – вершник тільки міцніше чіплявся за гриву.

Довго мчали вони по степу, сильний жеребець відчайдушно брикав, не раз намагаючись скинути з себе вершника, але той лише міцніше чіплявся за його гриву. Нарешті, жеребець зупинився і, важко дихаючи, став рити копитами сніг. Його злісні очі палали пекельним вогнем. Здавалося, він зовсім видихався і вже не в силах був продовжувати свого стрімкого і нестримного бігу, підкоряючись волі відважної людини. Проте Дикий кінь навіть не думав так просто здаватися.

Несподівано він відірвався від землі та з швидкістю вітру помчав повітрям, піднімаючи запорожця все вище в небо . Десь внизу промайнули Дніпровські плавні, маківки церков , ледь помітні вогники хат . Вже й Дніпро внизу зробився тоншим за найтоншу нитку, вже й зорі так близько, що протягни руку і зривай їх з неба... Козак подумки благав пресвяту Богородицю і все небесне воїнство про порятунок. Всю ніч мчав козака степом дикий кінь, домчав до Чорного моря і без сил упав на пісок.

Дістав козак нагайку і зі всієї сили оперезав нею дикого коня. Враз пекельний кінь набув свого справжнього вигляду - перекинувся в чорта . Запросив чорт пощади, обіцяв за свою волю заплатити козакові щедрий викуп. Викурив козак люльку, подумав і погодився відпустити чорта, але з умовою ніколи більше не губити душі православних християн. Огрів козак чорта ще раз нагайкою, перехрестився і відпустив чорта на всі чотири сторони. Підняв чорт бурю на морі і помчав геть у землю турецьку в край басурманський.
Повернувся козак на Січ з повною шапкою золотих монет та дорогоцінного каміння. Побудував собі будинок, одружився і зажив у спокої та достатку». Відкрити / Коментувати

2023-03-15 16:15:37 Зберігся опис очевидців загибелі останнього дикого коня в Таврійських степах, який стався в Агайманах, Мелітопольського повіту, Таврійської губернії в 1876 р. Ні про яку шкоду від цього тарпана посівам чи заготовленому сіну мова не йшла. Селяни перед Різдвом влаштували собі розвагу – полювання на самотнього тарпана, якого бачили на Агайманському поду.

«Погоня. Дика кобила, як вихор, мчала засніженим степом, легко перелітаючи великі кучугури, які надовго затримували її переслідувачів. Покриті піною коні, шаленіючи від острог, вибивалися з сил, але відстань все збільшувалася. Агайманське поле ще не бачило такого. Розтягнувшись у безкрайньому степу. кілька вершників гнали самотню дику кобилу. Жоден з них не зміг би навіть наблизитися до неї, але біля чергової балки кобилу чекали нові переслідувачі на свіжих конях. Вони намагалися направити її до наступної групи, яка приймала смертельну естафету. Так тривало багато годин. Нещасна жертва знемогла від втоми, але за свою свободу. Погоня знову відстала, і попереду вже замаячив вільний степ. Але раптом зрадлива тріщина в льоду, припорошена снігом, поставила крапку в цій трагедії: кобила з поламаною ногою впала на землю, і її наздогнали переслідувачі. Вони затягли видобуток на сани і повезли до села, де на них уже чекав натовп цікавих. Через два дні дика кобила померла, хоч їй і намагалися зробити шину на поламану ногу. Ось так остання представниця колись численного роду героїчно відстоювала свою свободу до останнього дня життя».

Цей феномен не міг не привернути увагу письменника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Григорія Гусейнова. У своїй книжці «Незаймані сніги» він присвячує тарпану окрему оповідь, де є такі рядки:

«Людину, яка не збиралася ні з ким ділити степ, дратувало й те, як до табунів дикунів-тарпанів зрідка тікали й домашні коні. Чого їм не вистачало? — дивувалася людина. Тепло, ситно... Живи, дякуй пильному господареві за увагу й клопоти. Злостива персона не розуміла, що кликали коня в степ віковічні гени мати свободу хоча б на мить, лише на один весняний день. Наставала пора, коли в крові, здавалося б, навіки прирученого, одомашненого, зґвалтованого, гібридного коня пробуджувався (так оживає після зими дерево, вся природа, й спинити нове життя неможливо), наростав великий інстинкт, витісняючи неміч і мізерність, убогість, кволість і безпорадність. Божій нерозумній істоті потрібні незалежність і непідлеглість. Жертвуючи ситістю, вона діяла за покликом предків, які жили й формувалися протягом тисячоліть, кликали з минулого, й приборкати їхні голоси було неможливо. Йдучи на смерть і при­ймаючи її, вперта тварина досягала свого: помирала вільною.

Так і серед людей: рано чи пізно народ не змиряється з існуванням у ярмі, навіть якщо воно висить у стайні на визолоченому кілку (хоча таке й з сфери вигадок). Він також не хоче більше продавати себе за кусень хліба, бо це безчестя». Відкрити / Коментувати

2023-03-15 16:15:24 Колись українські степи населяли тарпани — невеличка попелясто-сіра конячка з темним ременем по хребту, чорним хвостом, короткою чорною гривою, чорними до колін ногами з „зеброїдними” поперечними смужками на передніх ногах. Норовисті, непоступливі і горді коні, які, на жаль, вже давно вимерли. Люди хотіли, але не змогли їх приручити. Тарпан, навіть якщо і потрапляв до рук, не корився, ламав голоблі, рвав мотуззя і виривався з неволі. А коли це йому не вдавалося, то тихо, в безмежній печалі вмирав.

Тарпани тривалий час мирно уживалися з кочівниками. Колись Північне Причорномор’я було частиною Ногайської Орди – одного з найпотужніших державних утворень Євразії, яке виникло після розколу Золотої Орди. Від ногайців залишилися в Степу тільки деякі топоніми. Назва Агайманського поду, до якого впадає Сірогозька балка, походить від тюркського слова Гайман – «пасовище для коней». Неподалік знаменитий під Великі Чаплі, біля якого знаходиться Асканія-Нова, ще у 1779 році він був позначений на картах як Юлкан Чупли – «велике, заросле травою озеро».

Як і ногайці, тарпани теж були приречені на знищення. При розоранні та освоєнні Таврійських степів тарпани зазнали повного винищення. Потравлені та витолочені посіви і зваблені дикими жеребцями кобилиці поселенців – цього вистачило, щоб об’явити тарпанам війну. Влаштовувалися засідки біля водопоїв і заготовлених на зиму скирт сіна, до якого тарпани мали згубну пристрасть. Неможливо було підкрастися до табуна на відстань пострілу або догнати тарпана найшвидшим скакуном. Тому наші степовики полювали з перехопленням. Кінні застави розставляли на шляху, яким гнали табун тарпанів. Заміна натомлених коней на свіжих дозволяла зрештою догнати жеребих кобилиць та лошат.

Найдовше, як стверджують дослідники, тарпани залишалися в нашому Дикому полі. Зберігся опис очевидців загибелі останнього дикого коня в Таврійських степах, який стався в Агайманах, Мелітопольського повіту, Таврійської губернії в 1876 року.

Відкрити / Коментувати