Українська поезія📖

2022-04-17 19:41:14 Село вночі свічок не світить, боїться місяця збудити, що жовтим без наймення квітом цвіте в садах, дощем умитий.

Густа вода спливає з гребель, де обрії спинились в леті. У бурих кублах побіч себе звірята, люди і комети.

Забута земле під дощами, під оливом рудого неба! Ця пісня серцю наче камінь, а все ж її співати треба.

Богдан-Ігор Антонич Відкрити / Коментувати

2022-04-14 13:59:53 У цім розтерзанім домі
Так багато тепла і любові.
Чиїсь руки розгрібають все, що нещодавно було стінами,
Щоб контужене тремтяче цуценя жило.

У цім розтерзанім місті так багато тепла і любові.
Чиїсь руки дбайливо кладуть все, що нещодавно було людиною,
У чорний пакет. Бо людину цю хтось же любить.

На цім розтерзанім полі так багато тепла і любові.
Чиїсь руки виймають з нього міни і ракетні уламки,
Щоб збіжжя прорізало напоєну кров‘ю землю і вона розродилась хлібом.

У цій розтерзаній жінці так багато тепла і любові.
Вона зціпить зуби, вона дасть собі раду,
Бо він, котрий зараз там, де пекло, тримається за її любов.

У цім розтерзанім серці так багато тепла і любові.
Воно рівно б‘ється, ловлячи віддачу від автомата,
Але вискакує з грудей і стискається до болю від дитячого плачу.

У цій розтерзаній країні так багато тепла і любові,
Що нею можна заквітчати увесь світ.
І в цім розтерзанім світі так багато тепла і любові. І вся вона - тобі. Живи.

Людмила Горова Відкрити / Коментувати

2022-04-11 19:26:41 СЕСТРИ

Добре, сказала мама, як хочеш – то пофарбуй.
Зелене? Хай буде зелене. Знаєш, тобі до лиця.
Хочеш губу проколоти? То проколюй губу.
Тільки одне напевно, люба, пообіцяй.

Коли вони знову прийдуть, як вісім років тому,
З ними не сперечайся, про батька, чуєш, мовчи.
Яка би біда не сталась – не кидай меншу саму,
Чому я тебе навчила – і ти сестричку навчи.

Не брати чуже.
Зілля ножем
Тяти під корінь.
Спати в теплі.
Вірить землі,
Лісу і горам.
Страх
перетерти
на порох.

До міста зайшли під вечір – як і тоді зайшли.
Покручі на драконах, казала меншій сестрі.
Ми пересидим тихо, перебідуєм злих.
Місто їх з себе струсить, зіб’є як сніг зі стріх.

Мама не повернулась? – З нею усе гаразд.
Батьку допомагає. Щоб не спалив вогонь,
В небі над ним літає. Мила, це ж наче гра:
Батько жене драконів, ма’ – береже його.

Ти не кричи:
Зірка в ночі
Сяє й над нами.
Хлібчик доїж,
Я ж візьму ніж,
Стану над снами
Як вартова
– я
замість мами.

Спали у коридорі – витримав, не підвів.
Їхали «коридором» – гуркіт, спалах, пітьма.
Дивно блукати містом, гублячи крихти слів,
Знаючи: от ти, тут ти. Та – нежива, німа.

Щоби не погубились, маркером на спині
Мама нам записала прізвище й імена.
Дбати про меншу нашу доручила мені.
Мам, ти одне забула: в мавок спини нема.

Ми без імен
Наше візьмем
В покручів-зміїв.
Ми на віки
Рідних, батьків
Спасти зумієм.
Навчені.
Вмієм.

Володимир Арєнєв Відкрити / Коментувати

2022-04-10 14:46:46 [біженці. вокзал]

1

довга дорога додому якого нема
прокладає колії дихання крізь львівський вокзал –
люди з обличчями мертвих дивляться на порожні життя
як торішні сніговики на перші квіти війни

сльози стоять в їхніх очах наче засохлий клей –
віддерти цей досвід можна хіба що разом з очима
щоби вставити в них чорні яблуні часу
що ростуть на запилених стежках їхніх долонь

дощ вітає вигнанців поштівками з родинних альбомів
на яких війна завжди сидить відразу на всіх стільцях
і посміхається пташечці смерті дірявою кулею рота
немовби на жарт який інші просто не вміють розповідати

світ роздивляється підписи до фотографій безліч разів
маріуполь гостомель ірпінь бородянка чернігів буча
ця кирилична музика висить у повітрі мов довгий вогонь
який застигає під нігтями брудною водою сорому

2

зроби лише крок смерте і ми з’їмо тебе на вечерю
іржаві бляшанки наших життів тобі не по зубах
зроби лише крок смерте і залишишся при цьому столі
мов порепана таця вкрита волоссям вільних людей

3

люди йдуть по калюжах бо немає тут інших шляхів
крім як приймати власну поразку мов хліб на вокзалі
у який волонтери кладуть ключі від майбутніх життів
якщо в нас вистачить сил глянути в очі любові

4

:війна – велика поразка культури:
шепочуть слова на обкладинках всіх книжок
але злочинів іржава травичка росте в їхніх ротах –
і мовчання бурштин збирає військо своє за щоками

5

ми вбиваємо свідчення наче цвяхи в руки та ноги дітей
як розмову нічну якої пізніше ніхто не згадає

придився уважніше
попіл цього папірця
колись кликали Митенька

10/04/2022

Ія Ківа Відкрити / Коментувати

2022-04-04 11:14:50 *
непокаране зло повертається злішим
важко повірити, що це відбувається з нами
в реальному часі. вдруге, втретє, вдесяте.
що ти хочеш виплавити із нас, Боже,
якої проби? що ти хочеш вивести із нас,
ніби з дому неволі, який новий вид?
яку сакральну жертву?
знаю, людина схильна помилятися,
хилитися перед сильними цього світу,
зневірюватися, опиратися зневірі,
коритися долі, докоряти тобі, Боже,
стояти на своєму, протистояти усьому світу,
жити заради себе, помирати заради інших,
але ж Боже, невже було замало?
невже треба більше?

твоє "не убий" малює нам на грудях мішені

Галина Крук Відкрити / Коментувати

2022-04-03 13:27:35 + + +
З випаленими очима й залізом в ключиці жити далі потрібна вагома причина. І вона говорить йому, дивлячись в застиглі очниці: не хвилюйся – тепер я буду твоїми очима.
Я завжди зможу дати якусь пораду. Я оповідатиму, яка погода. Я тебе надто люблю, щоби казати неправду. Твоє небажання жити – просто погорда.
А він відчуває, що в тілі його забагато металу, А він знає, як чорно буде йому до кінця його віку. А він чує голоси тих, хто виходить з вокзалу. А він знаходить сльозу, торкнувши мертву повіку.
І каже: тоді розкажи мені, чого я не бачу? З чого зараз складається небо над нами?  Скажи, як ти переконуватимеш мою душу незрячу? Скажи, як домовлятимешся з моїми снами?
Ти не бачиш, - говорить вона, - як нам бракує удачі, як вперто протоптують стежку ранкові трамваї, а ще не бачиш, як постаріли ті, кого ти бачив, і як забувають про тих, кого вже немає.
Я зможу, - говорить вона, - бути легкою, як видих, бути як звір, що нікому не вчинить кривди. Єдине, чого не зможу –  зробити так, щоби ти забув про своїх загиблих, щоби тобі не снились ті, хто ніколи не прийде.
…І навіть якщо ця зима буде тривати роками, навіть якщо світ болітиме кожним вдихом –  будь його диханням і руками, будь голосом його, будь його сміхом. Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить, Маєш тепер любити за тих, хто не любить, Цієї зими навіть дерева стоять, неначе вони теж втомилися, вони теж, як люди. Будь продовженням його збитих пальців, будь закінченням його довгих речень. Зимове небо над вами вранці складається з доказів і заперечень

Жадан Відкрити / Коментувати

2022-04-01 11:33:57 Не питай мене як я – спитай мене щось просте.
Подивися, моє волосся тепер так швидко росте,
ніби має окрему, ціком конкретну мету:
коли все це скінчиться, я ним тебе оплету.
Не кажи мені, як ти – щось легше скажи мені.
Адже кожен навіть найменший камінь у цій війні
обернувся на зброю, щоб боронити своє.
Не кажи мені, як це, бо це все, що у тебе є.
Коли дзвін б'є на сполох, ударна хвиля – під дих,
навіть мертві з землі цієї встають за своїх живих,
і як вони виють тоскно голосами нічних сирен
не кажи мені, бо для такого навіть нема імен.
Бо для такого немає ні часу, ні місця, ані вимірів, ані сфер –
але все це все одно відбувається просто тут і тепер,
серед затишних ринків, шкільних дворів, приміських забудов.
І все, що після такого може зцілити – то хіба любов.
Любов зможе стулити докупи розчахнуті ран краї,
зможе живити собою потужні ріки та ручаї,
зможе змити наругу, оплакати щедро кожну пролиту кров.
Але поки це все не скінчиться – не кажи мені про любов.
Краще, допоки зблиски нічні змінює передранкова синь
взагалі нічого не кажи мені, відпочинь.

Бабкіна Відкрити / Коментувати

2022-03-31 14:33:24 Квітень почнеться і не скінчиться потім ніколи.
Сливи і вишні цвістимуть в твоєму дворі й в моєму,
птахи на світанку після вечірки кричатимуть як безумні.
Не буде снігу з дощем і ожеледі, не подорожчає долар,
спека не стане нав’язлива, задушлива, неприємна.
Ні за ким не буде боляче, ні без кого – сумно.
Квітень почнеться – шибки будуть прозорі, наміри щирі,
усміхнені кур’єри доставлятимуть квіти, задоволені діти
повертатимуться з весняних канікул у світлі школи.
Ніколи речі твої не зникнуть із моєї квартири,
і стоси найкращих книг і платівок не треба буде ділити,
і бордюри, насвіжо вибілені, не зблякнуть ніколи.
Квітень почнеться і буде завжди тривати квітень.
Проросте й не зів’яне зламана взимку гілочка глоду,
вдома буде завжди достатньо алкоголю, фруктів і спецій,
без причини, коли захочеться, можна буде тобі дзвонити.
Можна буде більше не мріяти про те, що станеться згодом -
А просто завмерти, видихнувши, і дякувати за все це.

Катерина Бабкіна Відкрити / Коментувати

2022-03-26 18:13:33 Добре нервову систему в норму приводить сон.
Шкода, що не вся країна може спокійно спати.
Але береже наші землі тепер не один батальйон,
І це не рахуючи ще й всіх небесних солдатів.

Поки діти не всі безтурботно утішені грою.
Вісімнадцятий день триває швидке зростання.
І дорослішають очі з кожною новиною,
Сподіваючись, що сьогодні бомба впала остання.

І коли зійде сніг, останній уже по країні,
Й наче голуби миру, прилетять журавлі та лелеки,
Святкуватиме перемогу вільна моя Україна.
І на вулицях, замість вибухів, буде лелечий клекіт.

Олександр Козинець, 2022 Відкрити / Коментувати

2022-03-21 13:27:23 вісім років казати: в мене вдома війна
щоб нарешті прийняти: мій дім – це війна
її потяг повільний зі сходу на захід країни
у якому смерть життя перевозить
 
ніч заходить у землю судомами квітів змарнілих
і лягає в роти нам гнилими зубами мовчання
наша мова тепер – волонтерсько-біженський чат
у якому сирени співають пісень Одісею
 
наша пам’ять тепер – брудна вишиванка свободи
її довга хода від серця до серця

Ія Кива Відкрити / Коментувати