Руська звізда

2022-06-23 09:00:06 Поділ слов'янських мов на три гілці навіть зараз можна заперечити, оскільки тут головний критерій — територія, яка не завжди збігається зі справжнім поширом тих або тих мовних рис. Цю думку розвиває С.В. Назін (частина 1 і частина 2 розправи), розбираючи поділ слов'янства на дві гілці, так:

1) У VI-VII ст. слов'янські землі в Європі заселяло дві гілці слов'янської людности.

2) Перша з них, котра виготовляла ліпні «червоні» горщики празького штибу з розширенням у верхній частині тулуба, належала до предків «північно-східньої» частини слов'янства, якій притаманно протиставляти шелестівки за твердістю/м'якістю, розрізняти звуки «и» та «ы», мати рефлекси плавних ро-/ло- і вживати слово (лише) «жито». Ареал цієї частини слов'янства, подібно до ареалу празької культури, лежить на північ від Карпат.

3) Друга гілка раннього слов'янства, котра заселяла землі Середнього Подунав'я й Балканського півострова, користувала обточену на ручнім гончарнім колі й прикрашену хвилястою оздобою «сіру» дунайську кераміку яйцюватого виду. Землепис цього посуду збігається з поширом сучасних «південно-західніх» слов'янських мов, яким притаманно не протиставляти шелестівок за твердістю/м'якістю, не розрізняти «и» та «ы», мати рефлекси плавних ра-/ла- і розрізняти слова «рож» і «жито».

4) Порівняння землепису розселення обох груп із землеписом розселення ранніх склавинів і антів не дає змоги виснувати иначе, аніж як про належність першої з цих груп відповідно антам (празька культура), а другої — склавинами (дунайська, слов'яно-аварська культура).

5) Спадкоємці «північно-східніх» слов'ян-антів (див. п.2) суть польська (і кашубська), білоруська, українська мова, південне москальське «акальне» наріччя й східньоболгарський говір, а південно-західніх слов'ян-склавинів (див. п.3) — південнослов'янські (окрім східньоболгарського говору) й серболужицькі мови, словацька й чеська мова, північне москальське «окальне» наріччя.

Первотвір: Назин С.В. «Склавины», «анты» и первоначальное языковое деление славянства // Исторический формат. — №. 1 (21), 2020, — С. 72-83. Відкрити / Коментувати

2022-06-21 19:42:55 Із питанням ікавізму тісно пов'язаний занепад надкоротких голосівок і подальші зміни, яких зазнала голосівня слов'янських мов. У зв'язку з цим слід розуміти, як змінювалися колишні псл. *о, *е, *ь, *ъ, зокрема, в українській і москальській, на чім зосереджено цю розправу. Висновки такі:

1) Формула переходу від праслов'янської до прамоскальської мови в царині голосівок середнього підняття така: *о > ô закрите, *ъ > о відкрите, *ѣ > ê закрите, *е і *ь > е відкрите.

2) Збіг *ѣ, *е, *о у виді українського i — явище, притаманне лише літературній мові й схожим із нею південноукраїнським говорам.

3) З огляду на північноукраїнські говори праукраїнську систему закритих складів можна відновити так: *ѣ і *е > ие, *ь > е, *о > уо, *ъ > о. Двозвуччя служить розрізняти рефлекси колишніх *е, *о та *ь, *ъ. Там, де рефлексів надкоротких не було, тобто у відкритих складах, не було й двозвуччя.

4) Різниця полягає лише в долі псл. *е, яка в москальській збіглася з *ь, в українській — з *ѣ.

5) Перехід голосівок із переднього в задній ряд відбувся на останнім етапі, після злиття *е з *ь в москальській і *е з *ѣ в українській.

6) У москальській мові о повноголосного походження (*tort- > ToroT) злилося з рефлексом *о, а не з рефлексом *ъ. В українській мові е і о повноголосного походження збіглися з рефлексами *ь і *ъ, але не з рефлексами *е та *о. Тому для майбутньої українсько-білоруської ділянки слід відтворити рефлекси не штибу ToroT (яка прикметна майбутній москальській мові), а TorьT/TorъT, де друга голосівка фонологійно не тотожня першій. Друга голосівка у сполуці ToroT перетворилася на окрему фонему тоді, коли її вимову ототожнили були з вимовою инших голосівок.

7) Сполуки *tortъ у праслов'янській і прасхідньослов'янській відрізняються складоподілом: *tor-tъ у старшім образці, *to-r-tъ у молодшім, — тобто тим, що фонема r стала складовою. Образець *to-r-tъ зі складовим Ro міг служити відправною точкою для розвитку метатези в инших слов'янських мовах (ст.-слов. градъ, пл. gród), тож оцей «прасхідньослов'янський» образець можна вважати «праслов'янським». Особливість східньослов'янських мов: вони цей образець берегли довше, ніж инші гілки.

Первотвір: П. Гард. К истории восточнославянских гласных среднего подъёма // Вопросы языкознания. — Москва, 1974 (№3). — С. 106-115. Відкрити / Коментувати

2022-06-19 20:11:16 Випадки ікавізму ([ě], [e], [o] → [і]) ми можемо спостерігати в давньоновгородськім говорі, про який нам відомо з берестяних грамот. Серед трьох можливих переходів лише ять може там розвинутися в и, що мене неабияк цікавить. З цього приводу переклав дотичні до цього розділи з двох праць: з цієї за 2004 р. і цієї за 1986 р. Випадків переходу [e], [o] → [і] немає. Тому висновки:

1) Змішання букви «ѣ» з «е»/«ь» та/або з «и» має різну природу: змішання «ѣ» з «и» відбиває звуковий перехід [ê] > [и], тоді як змішання «ѣ» з «е»/«ь» загалом носить суто графічний характер.

2) Змішання «ѣ» з «Е» спостерігаємо від початку писемного обичаю. Із XIV ст. відсоток оцих змішань падає, натомість між змішанням «ъ», «ь» з «о», «е» і змішанням «ѣ» з «и» жодної взаємозалежности немає.

3) Починаючи з 2 пол. XII ст. проявляється образець змішання «ѣ» з «и». Це говорить про рефлекс вузького штибу (втілення *ě у виді вузького однозвука або двозвука з вузьким другим компонентом). Чи існувало поряд із ним ще й широке втілення [у виді широкого однозвука або двозвука з широким другим компонентом], вірогідно не відомо.

4) У берестяних грамотах широко подано змішання «ѣ» з «е»/«ь». Здавалось би привабливим пов'язати це явище з кривицьким утіленням у виді широкої голосівки, але для такого висновку все-таки немає достатніх підстав.

5) У закінченнях «и» намість «ѣ» писано помітно частіше, ніж в основах. Перед м'якими шелестівками таку заміну подибуємо частіше, ніж перед твердими (иначе, змішання «ѣ» з «и» обмежує звукова позиція не перед твердою шелестівкою). Натомість для змішання «ѣ» з «Е» подібних позиційних обмежень не вбачаємо.

6) Доба майже повного панування побутового обичаю (а з ним і ефект «ѣ» → «Е»/«ѣ» як постійний елемент) триває до кінця XIII ст. З початку XII ст. він починає слабіти; дедалі більше грамот писано по книжних нормах, що для цієї доби означає менш умовне й більш фонетичне письмо. У цих грамотах усувається «ѣ» з «Е», а замість етимологійного «ѣ» знаходимо «ѣ» (відповідно до книжної норми) або «и».

Первотвір:
1) Зализняк А. А. Древненовгородский диалект. — 2-е издание, переработанное с учетом материала находок 1995-2003 гг. — М.: Языки славянской культуры, 2004. — 872 с. — (Studia philologica).
2) Зализняк А. А., Янин В. Л. Новгородские грамоты на бересте (Из раскопок 1977—1983 гг.). Комментарии и словоуказатель к берестяным грамотам (Из раскопок 1951—1983 гг.). — М.: Наука, 1986. Відкрити / Коментувати

2022-06-14 20:53:07 ​​Перша польська універсальна енциклопедія «Нові Атени», оприлюднена 1746 р., містить одне вельми цікаве й дотепне визначення:

«Кінь: Усі знають, що таке кінь» (пол. «Koń jaki jest każdy widzi»).

Сьогодні цей вислів уживають позначати щось аж таке очевидне, що обговорювати це було б безглуздо. Відкрити / Коментувати

2022-06-11 16:28:31 Прийнято вважати, що скити були іраномовний народ, а проте є чимало прихильників їхньої тюрськомовности. Зрештою, хоча я цього не підтримую, викладаю тут розправу на цю тему «Скитське Κάνναβις (Kánnabis) і тюрське Kenep». Автор намагається довести власну думку тим, що:

1) Немає жодних мовних доказів, які підтверджували б іраномовність скитів, окрім довільних пояснень щодо особових імен, залишених від скитів, на основі іранського словаря.

2) Є низка слів, що відповідають тюрським словам:
• Gerrh(os) (у Геродота) «річка, потік» і місце поховання царів — тюр. Goruk і Karuk «заборонене місце», також тур. harık і harh «водна путь», gerek «вода, яка висихає влітку й тече взимку», garık «дуга й канава для зрошення», монг. ġoruh-a / ġorih-a(guruh-a) «струмочок, річка»;
• д.-гр. ταφή тафі «могила» — тюр. tepe «могила», тур. tepe(lemek) «стріляти та вбивати»;
• д.-гр. τόπος топос «місце» — тюр. topo і topa «місце», toprak «ґрунт і земля».

3) Слово «коноплі», на яких зосереджено увагу в розправі, в усіх європейських мовах запозичено від скитів. Автор уважає, що, наприклад, прагерм. hanapiz (та і решта назв в инших мовах) тотожнє тюр. kenevir (← огур. kenepir ← заг.-тюр. kenepiz), яке запозичили від скитів індоєвропейці. Це слово є один із найкращих прикладів культурного обміну між індоєвропейськими мовами й тюрською, що сягає скитської доби.

4) Можна стверджувати, що скити запозичили були поняття коноплі в ассирійців, але те діло, що конопляне насіння знайдено в Пазирицькому кургані, заперечує та спростовує таке твердження.

Цікавий погляд на етимологію, проте:

1) Незрозуміло, а яке ж коріння власне оцього kenepiz. Натомість гр. ταφή «могила» виводять від д.гр. θάπτω «ховаю» ← піє. *dʰm̥bʰyéti ← *dʰembʰ-. Водночас гр. τόπος «місце» і справді є підшарковим.

2) ЭССЯ товмачить геть иначе: гр. κάνναβις запозичено через тракійців із півночи, тому початково було старіше *kan(n)apus-, що зрештою сягає індоір. *kana- «насіннєва», індоар. *kana-pus- «коноплі чоловічі», де *pus- споріднене або з д.-інд. púmān «чоловік, самець», або сягає іє. *pu-s- «дути, віяти», споріднене з д.-інд. púṣpam «цвіток» (тоді чоловічі коноплі позначали б як «пильничкові, запилювальні»).

Первотвір: Fatih ŞENGÜL. Scythian Κάνναβις [Kánnabis] and Turkic Kenep // International journal of turkology. — Temmuz, 2022 (№.17). — С. 176-182. Відкрити / Коментувати

2022-06-10 13:07:01 «Найсвіжіша» розправа про ґенетичний розбір трипільців. У цій роботі науковці дослідили 18 нових неспоріднених трипільців із печери Вертеби. Короткі висновки: 1) Палеоґеноміка особин Вертеби свідчить про те, що місцеві мезолітичні мисливці-збирачі не зробили… Відкрити / Коментувати

2022-06-10 12:57:42 Узаємозв'язки (пра)індоєвропейської мови з рештою мовних прасімей, як і навпаки, скеровують нас у пошуках прабатьківщини для цих мов. На цій сивій давнині зосереджено увагу в розправі «Південний адстрат у праіндоєвропейській мові та найдавніший етап індоєвропейської історії» (частина 1 і частина 2). Авторів хід думок такий:

1) Індоєвропейська сім'я виявляється до уральської на 20,8% ближче, ніж до абхазо-адизької, на 18,4% ближче, ніж до насько-даґестанської, на 13,7% ближче, ніж до картвельської, і на 16,9% ближче, ніж до семітської. Проте цих висновків дійдено лише на підставі словарних обвісток. Водночас індоєвропейська сім'я вірогідно ближче до семітської, ніж уральська.

2) Мимохідь підтверджено висновки В.М. Ілліча-Світича, викладені в ранішім дописі, про те, що індоєвропейці запозичили були культурне словарство із семітсько мови.

3) Припуст про степову ІЄ-батьківщину з виявленим семітським зсувом ІЄ-сім'ї геть не в'яжеться. Автор також стверджує, що й археологія не підтримує рух степовиків через Дунай: степові групи проникли з Балкан до Анатолії не раніше рубежу IV-III тис. до н.е. Натомість пов'язувані з цим уходництвом, що відбулося в кін. V тис. до н.е., культури штибу чорноводівської, усатівської та єзерівської здатовано лише IV тис. до н.е. (а не на рубежі з ІІІ тис. до н.е.)

4) Пошуки спільної ІЄ-прабатьківщини приречено на невдачу, бо ранні праіндоєвропейці були невеликою та рухливою групою, котра пройшла довгу й складну путь іще до розколу на дочірні підгрупи.

5) З індо-уральської прабатьківщини індо-хети просунулися вздовж східнього берега Каспію на південь у північний Іран. Обійшовши Каспійське море з півдня, вони переселился на Близький Схід. Там розгалузилися пізніше, і до цього часу, мабуть, і належить семітський адстрат у праіндоєвропейскій мові. Далі група, предкова для анатолійців, продовжила рухатися на захід, инша повернула на північ і через Кавказ вийшла на кордон зі степом. Нащадками цих людей або переселенцями другої хвилі були майкопці.

6) Зі своєї останньої (степової) прабатьківщини дочірні ІЄ-мови поширилися в усіх напрямках, зокрема на Балкани, а звідти — удруге, але вже із заходу — в Анатолію.

Первотвір: А.Г. Козинцев. «Южный адстрат в праиндоевропейском языке и древнейший этап индоевропейской истории» // Этнография, №. 1, 2018. — С. 143-174. Відкрити / Коментувати

2022-06-08 19:14:54 Частина 2, продовжуємо.

7) Мовний зсув у будь-чому має бути наслідком поєднання престижу, можливостей для економічного поступу та/або захисту від насильства, і має відбуватися через вибір людьми, яку мову вживати в якій ситуації, а не через завоювання й пряме панування.

8) Усі три уходництва (див. п. 1) були досить різні й самостійні, але вони мали деякі ключові політичні інститути. Спільне:
• наявність суспільної ієрархії багатих і бідних;
• принесення в жертву великої рогатизни, коней, овець або кіз (як залишки пирів під час похорон і, імовірно, народження та шлюбу).

9) Застілля могло бути важливим вектором для розширення ІЄ-мов, і воно виступає сполучною ланкою між археологійними й мовознавчими доказами. Мовознавчі докази політичної економії ПІЄ відповідають археологійним обвісткам степу краще, ніж археологійним доказам із неоліту.

10) ІЄ-мови, мабуть, поширилися через суспільства пізнього неоліту або мідного/бронзового віку неоднорідно, залишивши багато «острівців» неІЄ-мов. Чому взагалі неІЄ-мовці переходили на ІЄ мову, автори пропонують таке:
• зв'язку гість-господар зі звичаями, що випливають із неї, поширено на всіх людей з огляду на дедалі більшу рухливість (ми подибуємо в ПІЄ слова, напр., пов’язані з даруванням і взяттям подарунків);
• люди, котрих суспільна парасолька не захищала, переміщалися під нею, щоб убезпечитися від злодіїв або одержати відшкодовання (ми подибуємо в ПІЄ два дієслова для відшкодовання), а мова «суду» була ІЄ-мова, і ті інституції, що визнали й підтвердили відшкодовання як справедливу вимогу, були теж ІЄ-інституції;
• як підсумок підпунктів: прилюдні застілля (див. п. 9) і взаємини гостя-господаря (див. пп. вище) були привабливими чинниками для набору послідовників, а примусовіша інституція ПІЄ (військова група новопосвячених юнаків) могла б змушувати сторонніх шукати захисту в покровителів, котрі розмовляють ІЄ (див. пп. вище).

11) Нова, виробничіша й рухливіша економіка скотарства й торгівля на великі відстані металами та иншими цінностямя, імовірно, принесли престиж і владу суспільствам, що розмовляли ІЄ, після 3300 р. до н.е. З огляду на п. 10 ІЄ-мова ставала поважнішою в очу носіїв неІЄ-мов. Також варто не забувати й про технології, що дали змогу степовикам войовничіше розширятися.

12) Пошир ІЄ-мов, імовірно, був більше схожий на франчайзинґ, аніж на впад війська. Хоча початкове проникнення вимагало переселення й військових зіткнень, тільки-но воно почало виробляти нові угоди між вождем і підданцем (франшиза), його зв’язок із первісними степовими переселенцями віддалів, тоді як міти, ритуали та інституції люди відтворювали з покоління в покоління, користуючи успадковані слова.

Отже, автори додержуються теорії, що все ж понтійсько-каспійські степи були ПІЄ-батьківщиною, але застережуючи, що цього питання посі остаточно не розв'язано.

PS: Як бачимо з малюнку, усі 5 слів зберегли індо-іранські мови, далі йдуть балто-слов'янські, котрі зберегли вже 4, а з них слов'янські — лише 3. Ось вони:
• піє. *h₂éyH-os «дишло» → псл. *oje «т.с.» → укр. війя;
• піє. *h₂eḱs- «вісь» → псл. *osь «т.с.» → укр. вісь;
• піє. *wéǵʰ-e-ti «перевозити візком» → псл. *vezti «везти» → укр. везти.

Первотвір: Anthony, David & Ringe, Don. (2015). The Indo-European Homeland from Linguistic and Archaeological Perspectives. Annual Review of Linguistics. 1. 199-219. Відкрити / Коментувати

2022-06-08 17:18:25 «Індоєвропейська прабатьківщина з погляду мовознавчого й старознавчого» (частина 1 і частина 2) — вельми заплутана розправа, що здалася мені цікавою, бо порушує питання ПІЄ-батьківщини. Утім, увагу авторів прикуто не лише до мови, а й к дотичним дисциплінам, що допомагають нам визначати, звідки прибули індоєвропейці. Оскільки розправа чимала, коротких висновків вистачить на два дописи:

1) Ми знаємо, що праіндоєвропейці в давнину тричі полишали свою батьківщину: перше уходництво було в Анатолію (→ анатолійські мови), друге — до Алтаю (→ тохарські мови), третє — уже в Європу (→ решта і далі).

2) Слово (і предмет) можна відтворити для ранньої ПІЄ-мови, лише якщо його засвідчує щонайменше 1 анатолійська мова та 1 неанатолійська; для предків неанатолійської підсім'ї слово можна відтворити, якщо його засвідчує одна чи обидві тохарські мові або якась инша ІЄ-мова.

3) Осі не можуть існувати окремо від колісного транспорту, тому слово «вісь» у пізній ПІЄ (без анатолійської та тохарської підсім'ї) доказує, що колісний транспорт існував у добу, коли розмовляли пізньою ПІЄ. Винахід осьово-колісного силодію чітко здатовано після 4000-3500 рр. до н.е., і цей зовнішній факт пов’язує пізню ПІЄ з датою справжнього світу після винайдення колісного транспорту — після 4000-3500 рр. до н.е.

4) ПІЄ-батьківщина в західньоєвразійських степах України й південної Московії має підтримку тому, що відтворене ПІЄ-словарство є скотарським, а не хліборобським, і тому, що коні, присвійчені в степах до 3500 р. до н.е., чимало важили в ритуальних практиках, а вони є рідними для тих степовиків, котрі їх часто користували. Степова теорія узгоджується з датою виникнення поанатолійської ПІЄ після 4000-3500 рр. до н.е.

5) Анатолія не підходить для ПІЄ-батьківщини, бо:
• значна перевага мовних неіндоєвропейських сімей у цій землі;
• тоді ПІЄ-мова почала б розгалужуватися майже за III тис. доти, як винайдуть колесо (див. п. 3), адже ні анатолійські, ні неолітичні рільники не мали колісного транспорту;
• жодна анатолійсько-неолітична мова не мала зв'язків із прауральською;
• грецька мова мала б бути тісно пов’язана з анатолійською і, навпаки, віддаленою від індоіранської.

6) Терен між Дністром і Уралом для ПІЄ-батьківщини підходить, бо:
• зв'язки між ПІЄ та прауральською тягнуть ПІЄ-батьківщину на північ до лісової смуги й подалі від Анатолії;
• ПІЄ показує словарні запозичення в кавказькі мови або з них, що свідчить про ташунок ПІЄ-батьківщини, який примикає до Кавказу;
• ПІЄ-мовці були знайомі зі скотарством і вівчарством, набілом, вовняними тканинами, хліборобством, візками, медом і медовухою, конями, а це припускає місце ташування на захід від Уралу в будь-який час до 2500 р. до н.е., бо на схід від Уралу до цієї дати не скотарювали;
• археологійно засвідчено, що переселялися були з понтійсько-каспійських степів у сусідні терени так, як того вимагають три найдревніші розгалузки ІЄ-дерева (див. п. 1). Відкрити / Коментувати

2022-06-05 21:47:52 Переклав розправу «Сосуды срубной культуры с загадочными знаками» автора О.О. Формозова, що, уважаймо, продовжує давніший допис про мову зрубної культури. Цікаві обвістки подає автор, але їх обмежує бідний матеріял, щоб могти щось відтворювати напевне. Утім, послужуємося тим, що є:

1) Невідомі знаки, подибувані на зрубних посудинах, являють собою примітивну писемність, яка — або її зародки — існувала вже за тих часів.

2) Розшифрувати знаки зараз ледве чи можливо.

3) Автор не вважає, що знаки запозичено в готовім виді зовні, бо ніде тоді ми не знаємо подібного. І трипільські, і закавказькі знаки відрізняються.

4) Для зрубної культури немає даних про перехід від піктографії до письма. З доби мезоліту панують різні геометричні нарисовання, які щось значили. Від них, насамперед від оздоби на кераміці і походять знаки письма зрубної культури.

5) Можемо встановити таку послідовність у виникненні писемности в степах Східньої Європи: найдавніша кераміка, покрита оздобою з одного елемента, → кераміка з ділянками оздоби з різних елементів → кераміка з поєднанням в одному поясі різних елементів оздоби → посудини зі знаками. Знаки мають в основі елементи оздобности.

Первотвір: А.А. Формозов.
Сосуды срубной культуры с загадочными знаками / А.А. Формозов // Вестник древней истории. — 1953. — № 1 (43). — С. 193-200. Відкрити / Коментувати