1-го січня передивлялася серіал “Спіймати Кайдаша” (під вчораш | Українка про українське

1-го січня передивлялася серіал “Спіймати Кайдаша” (під вчорашні салати та канапе).

Люблю цю сучасну екранізацію легендарної повісті Нечуя-Левицького за її комічність, реалістичність і водночас трагічність. Бо уникнути болі при такому тісному взаємозв’язку кількох родин — важко. Головні герої люблять один одного, але їм настільки тісно, важко і конфліктно разом. Вони не розуміють цінності один одного, бо просто не можуть її роздивитися.

Таким довгим вступом я хочу підняти тему особистих кордонів. Думаю, вона вкрай актуальна для багатьох.

Всі ми знаємо, що не тільки ми формуємо мову, але й мова формує нас. Так от, ви ніколи не замислювалися над тим, що в українській немає чіткого аналога англійському/американському слову privacy? Я особисто знайшла такі переклади: відлюдність, інтимність, самота, секретність.

Але як сказати: “Я маю право на privacy?» (можливість побути наодинці, але не в контексті відлюдкуватості). Чи “я маю право на особисте життя» (але не в контексті стосунків з партнером). Бо всі українські аналоги, погодьтеся, не завжди подають це слово в позитивному ключі. Відлюдькуватість — це вже якийсь негативний ярлик. Секретність — це теж більш про таємні змовини за спиною.

Чи є в нас повага до особистих кордонів? Чи виховують її в нас?

Це про необхідність батьків стукати до кімнати дитини (починаючи з певного віку) перед тим, як зайти.

Про надання права партнеру/другу/члену сім’ї побути певний час наодинці (у закритій кімнаті/самотній відпустці/прогулянці наодинці). І все це без питань: “що сталося? чого такий сумний? ти віддаляєшся — у нас все погано?”

Про виховання в собі сили не питати: “коли заміж? коли діти? коли другого народите?”

Це про privacy у нашому з вами житті.

Співзалежність і постійне втручання в особисте життя неодмінно лишає близьку вам людину права на приватність. Найболючіші рани часто наносяться із бажання зробити якнайкраще, із позиції токсичної любові та прив'язаності, де privacy ніколи не існувало.

Бажання збудувати особисті кордони — це не спроба відгородитися. Це спроба захистити себе, не розчинитися в інших, зрозуміти де знаходиться “власне я”. Це акт дорослішання (причому у будь-якому віці). Сепарація ніколи не відбувається без болю (згадайте свою поведінку, коли ви були тинейджерами), але вона має відбутися.

Інакше ваші двері ніколи не будуть зачиненими, а ваші рішення ніколи не будуть до кінця “вашими”.