2021-04-27 08:17:19
Другим складником (
патріотизму) є особливе ставлення до минулого своєї країни. Маю на увазі те
минуле, яке живе в народній уяві: великі діла наших предків. Згадайте Марафон. Згадайте Ватерлоо. „
Ми мусимо бути вільними або вмерти – всі ті, хто говорить мовою Шекспіра“. Відчуття такого минулого накладає зобов’язання, але водночас дає запевнення; ми не маємо права впасти нижче від стандартів, які встановили наші батьки, а оскільки ми – їхні сини, то звичайно ж, є надія, що не впадемо.
Це почуття не може похвалитися такими добрими відгуками, як суто любов до рідного дому.
В реальній історії кожної країни повно нікчемних чи навіть ганебних учинків. Героїчні оповіді, якщо брати типові з них, дають хибне уявлення про історію, і самі є часто відкритими для серйозної історичної критики. Тому патріотизм, що базується на нашому славному минулому, – благодатний ґрунт для критики. При глибшій обізнаності він може різко обірватися і перетворитися на розчарований цинізм або ж – і далі свідомо живитися фальшивими твердженнями.
Але як можна засуджувати те, що явно спонукає багатьох людей у численні важливі моменти поводитися в стократ ліпше, ніж вони поводилися би без його допомоги?
Гадаю,
образ минулого може зробити нас сильнішими без обману чи гордині. Образ стає небезпечним рівно настільки, наскільки його помилково сприймають чи замінюють серйозним і систематичним історичним дослідженням. Оповіді найкращі тоді, коли їх передають і сприймають просто як оповіді. Це не означає, що їх треба передавати лише як художню літературу (
деякі з них, зрештою, правдиві). Але акцент потрібно робити на самій історії як такій, на картинці, що розпалює уяву, прикладі, що зміцнює волю. Школяр, який їх чує, мусить підсвідомо відчувати – хоча, звичайно, він не здатен виразити це словами – що він чує сагу. Нехай він відчує трепет – бажано „
поза школою“ – через „
Діла, що здобули Імперію“; але що менше ми це плутаємо з „
уроками історії“ чи приймаємо за серйозний аналіз – чи, навіть гірше, як виправдання імперської політики, то краще. У дитинстві в мене була книжка, повна кольорових картинок, яка називалася
„Історія Нашого Острова“. Цей заголовок завжди видавався мені дуже слушним, таким, що торкається правильної струни. Книжка зовсім не виглядала на підручник.
Мені видається, що
справжньою отрутою, тією, що породжує згубний тип патріотизму, є надто серйозна індоктринація молодої людини фальшивою чи упередженою історією – героїчною легендою, замаскованою під факт з підручника. У дорослої освіченої людини він, як правило, невдовзі минає. Разом з цим закрадається мовчазне припущення, що інші нації не мають своїх героїв, таких, як ми; можливо, навіть утверджується переконання – це, звичайно, кепське біологічне пояснення, – що ми можемо в буквальному розумінні
„успадкувати“ героїзм. І все це майже неухильно приводить нас до третього складника, який іноді називають патріотизмом.
Третій складник – не почуття, а
переконання: тверде, навіть прозаїчне переконання, що наша нація насправді довгий час була і продовжує бути помітно вищою від усіх інших. Одного разу я ризикнув сказати старенькому священику, який озвучував цей тип патріотизму: „
Але, сер, хіба не сказано, що кожен народ вважає своїх власних чоловіків найсміливішими і своїх власних жінок найгарнішими у світі?“. Він відповів з усією серйозністю – він не міг би бути серйознішим, промовляючи Символ Віри біля вівтаря – „
Так, але в Англії це насправді так“. Будьмо певні, що це переконання не зробило з мого друга (
нехай з Богом спочиває) лиходія; лише неймовірно милого старого осла. Але воно може породити ослів, які будуть копати і кусати.
У своїй крайності, воно може породити той популярний расизм, який суперечить і християнству, і науці.
Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily
314 views05:17
К
