2021-11-25 22:43:13
#НевідривнийКалендар
25 листопада 1838 року народився Іван Нечуй-Левицький - український перекладач та письменник, автор повістей “Кайдашева сім'я” та “Микола Джеря”.
Іван з’явився на світ в селі Стеблів Канівського повіту Київської губернії Російської імперії (нині селище міського типу в Україні, в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області) у сім'ї сільського священика.
Батько його, Семен Степанович, був освіченою людиною прогресивних поглядів, на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. У Левицьких була велика домашня бібліотека, де Іван познайомився з історією України, творами Шевченка, Пушкіна, Гоголя.
Ганна Черкаська:
Майбутній письменник закінчив київську духовну академію і заручився з Надійкою Сольською, сестрою однокласника. Але її рід мав графську корону, тому до вінчання не дійшло. Так він і прожив однолюбом самітником.
Кілька років Левицький викладав у дівочих гімназіях Речі Посполитої російську. І хоч Іван був непоганим вчителем, його вразливу душу краяла думка, що мимоволі він русифікує свій край. І він попросився на інше місце служби. Його не пускали, та Іван Левицький через скандал - єдиний у своїй службовій кар’єрі - наполіг і переїхав до Кишинева. Там і служив до пенсії без жодної відпустки.
В ті часи начальником штабу Одеського військового округу був Михайло Драгомиров, який усюди шукав українського співбесідника, у Кишиневі вони подружилися. Скромний чиновник дослужився до статського радника (чин генерала), отримав спадкове дворянство; мав ордени Св. Анни ІІ та ІІІ ступеня, Св. Станіслава ІІ ступеня.
Нечуй-Левицький є автором праці “Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини”. У ній автор доводив, що ця література не “гірша” за нашу - цінував Лєскова, Островського, Толстого, Щедріна, але був переконаний, що російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку автора, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.
Вільний від служби час Іван Семенович віддавав Музі: писав під псевдонімом Нечуй (прізвище козацького полковника, героя улюбленої “Думи про Нечуя”). Видав понад 50 творів, нагадуючи світові, що українська література ще існує.
Крім прози Іван Нечуй-Левицький приклав руку до перекладу Біблії. Василь Тарнавський оплатив цю роботу, редактором був Іван Пулюй. Книгу повністю переклав Панько Куліш, але після його смерті чверть рукопису загинула. Нечуй-Левицький закінчив роботу, пишучи кулішівкою.
У відставці великий самітник жив у Києві.
Оселився у флігелі на вул. Новолізаветинській, 19 (з 1899 року - Пушкінська), мав садок, невеликий ставок і пасіку. Нечуй-Левицький жив за своїми законами, багато у чому нагадуючи Канта:
– був надзвичайно пунктуальним: за його розпорядком можна було звіряти годинники;
– щодня, у визначений час, гуляв одним і тим же маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому;
– не виходив із дому без парасольки;
– спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов;
– суперечок не любив: хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися;
– журнали складав, щоб прочитати увесь комплект наприкінці року, і потім переказувати всім старі новини з тих журналів;
– кожного дня його служниця Марія через все місто з Оболоні приносила молоко і вилікувала хазяїна;
– спиртного не вживав зовсім;
– не заводив котів, сам полював на мишей, майстерно розставляючи мишоловки.
До кінця життя І. Нечуй-Левицький жив у злиднях: часто його обід складався зі склянки чаю та кусня хліба (на великі свята – пиріжок). Під час першої світової сивий дідусь на базарі продавав книжки на самокрутки. Влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву.
У 1917 р. Іван Нечуй-Левицький лежав у Софійській лікарні, у так званому “шпиталі для самотніх людей”, потім був притулок для шляхетних самотніх людей на Дегтярівці, де й помер без догляду 2 квітня 1918 року. Поховано письменника на Байковому кладовищі.
1.6K views19:43
Д
