Grumpy readerka

2021-03-11 13:09:21 ​​Рибка дядечка Завена

Через проблеми з камерою моя фабрика з виробництва відеоконтенту, на жаль, тимчасово призупинена. Що ж, сприймаю цю павзу як знак згори і можливість почитати книжок, аби потім було про що балакати, а поки повертаюсь у затишні капці текстових дописів.

Дебютна збірка Ольги Карі "Рибка дядечка Завена" вийшла в Темпорі у 2019 році. Авторка - "українська письменниця вірменського походження", як каже вона про себе в інтерв'ю, вирішила записати почуті історії про Вірменію під час чергової поїздки туди. Більшість людей у книзі - родичі пані Карі, вона говорить про них з гумором, любов'ю, ніжністю, гіркотою.

Мені дуже сподобалася мова книжки: вона жива і насичена, дуже образна. Авторка часто згадує різноманітні наїдки і застілля, шашлики і лаваш, люля-кхябаб і хаш, пахлаву і виноград, абрикоси, персики, горіхове варення... Їжі у "Рибці..." вділено дуже великий шмат тексту, хоча за кадром ми чуємо голос місцевого жителя, який зізнається, що все це для гостей, звичайні люди не можуть дозволити собі їсти м'ясо щодня, це святкова розкіш.

Авторці взагалі добре вдається зобразити два боки монети: сонячна привітна країна протиставляється роз'їденому корупцією місцю, звідки їдуть всі, хто можуть. Кількість вірменів закордоном давно перевищує населення самої країни. Ми бачимо містечко Мецамор, куди колись з'їжджалися інтелектуали працювати на атомній станції, а зараз тут вночі не горять ліхтарі.

Болючі історії про вірменський геноцид і бабусю Аршалусь, яка дитиною дивом пережила втечу з Туреччини на початку двадцятого століття, змінюються гумористичними побутовими епізодами про двох братів-емігрантів, що гуляють забутими вулицями дитинства.

Єдина річ, що засмутила мене в "Рибці..." - це ігнорування авторкою теми Карабаху. Так, кілька разів ми бачимо побіжні згадки, що той чи той родич воював, але більше ніц. Пані Карі детально згадує про геноцид минулого століття, але військовий конфлікт, що триває і досі, лишається "білою плямою". Якщо припустити, що я не знаю про Карабах нічого, то я нічого і не дізнаюся, наче його не існує, а між тим ця історія ще не закінчена. Важко уявити, що в збірці репортажів про сучасну Україну можна було б оминути російську агресію; так само дивно виглядає ігнорування Карабаху для Вірменії. Можливо, авторка переживала, що своїми словами може завдати прикрощів своїм рідним, що ж, хай так, але, певна, погляд на цей конфлікт через призму когось з родичів нікого б не образив, а читачам би дав поживу для міркувань.

Загалом це хороша цікава книжка і якщо ви любите художні репортажі (і їжу), то вона вас чекає. Не баріться! Відкрити / Коментувати

2021-03-03 20:29:17 Любі друзі, дорога родино, можливо у когось є непотрібні художні книги українською для школярів будь-якого віку і ви хочете пожертвувати їх у чернігівську бібліотеку, якою опікується моя знайома. Я і всесвіт були б вам дуже вдячними! Відкрити / Коментувати

2021-02-24 13:00:50 ​​"Усе, що ви знаєте про Ірландію, - правда, але..."

Дуже хочеться поїхати кудись звідси. Після року без подорожей мені видається цілком гідними локаціями Богодухів чи Краснопілля, але тамувати (чи підживлювати?) свою жагу до мандрівок можна і книжками. Я люблю і тревелоги, і збірки художніх репортажів, тому чи були шанси, що я проігнорую книгу про Ірландію?

"Усе, що ви знаєте про Ірландію, - правда, але..." Максима Беспалова вийшла у "Віхоли" відносно недавно і, на моє велике щастя, в електронному форматі теж. Мушу зауважити, що у цьому видавництві працюють з е-буками і в технічному плнаі, різні там зноски чи примітки винесені спеціальним чином, що справляє хороше враження.

Не варто чекати від цієї книги сюжетних поворотів, це не художній твір (ну майже). Максим Беспалов у доволі щирій манері розповідає про мандрівки своєю улюбленою Ірландією, здобрюючи текст історичними фактами та описами. Він відвідує музеї, історичні пам'ятки і фести. П'є пиво у пабах та на пляжах. Я була чемною читачкою і регулярно гуглила всі ті об'єкти, які навідував пан Максим. У цієї монети два боки, тож тепер мені терміново треба їхати-летіти до скель Могер, а також випити Гіннеса.

Розділи про боротьбу Ірландії за незалежність чіпляли мене, бо ці історії звучали як щось дуже близьке і знайоме. Так, я розумію, що у наших країн насправді різний досвід, але на емоційному рівні кожна така історія розбиває серце, а особливо зараз. Сильно мене вразила оповідь про місто Деррі, яке розташоване у Північній Ірландії. Під час повстання борці за незалежність сподівалися на прибуття ірландської армії, але та зупинилася на кордоні і не змогла допомогти їм.

Як я сказала, Максим Беспалов робить ставку на щирість. Він дозволяє нам бачити Ірландію його очима, через призму його почуттів, він не виступає знеособленим оповідачем, і, на мою думку, це перевага тексту. Як читачка, я наче йшла поруч з ним, а інколи я і була ним, але це не перетворювалося на нав'язливість.

Мені здається, що це хороша легка книжка, яка зацікавить Ірландією, тут і до ворожки не ходи. Було приємно її читати, така собі подорож всередині власної голови.

Фан факт: на останніх сторінках книжки заховалася невелика п'єса про ірландських монахів з острова-скелі. Дуже камерна і несподівана річ. Цікаво. Відкрити / Коментувати