Grumpy readerka

2021-04-20 13:44:44 ​​Степовий бог

Майте на увазі, незакінчена трилогія - це завжди обман і пастка, але інколи дуже приємно в неї потрапити. Час від часу я навіть спеціально обираю в неї потрапити, наперед знаючи, що продовження ще не створене, бо чекати на щось важливе і хороше насправді приємно.

Книга Євгена Ліра "Степовий бог" вийшла у видавництві "Дім Химер" у 2019 році, але купила її я зовсім нещодавно. Купила і майже зразу прочитала - зразкова ситуація, завжди б так! Тепер можна ставати на стільчик і розказувати іншим, бо ця історія заслуговує, аби про неї говорили.

Події відбуваються у провінційному степовому містечку Запропади десь наприкінці 2010-х. Головний герой - підліток Сергій. Він знайомиться з відлюдькуватим травником Віктором Остаповичем, який завжди має чудернацьку оповідку напоготові. Моторошний прихований бік світу контрастує з історіями про рок-концерти та втечі з уроків, але загалом ці два компоненти добре працюють разом.

Заслуговує окремої згадки і сам світ, в якому відсутня схема протистояння між добром і злом. Автор додає до класичного рівняння древні могутні сили, в котрих немає нічого людського, але котрі впливають на життя людей. Сцена битви між цими силами нажахала і зачарувала мене водночас, хочеться перечитати її сто разів і разом з тим не перечитувати ніколи, бо мені вистачить одного сну про істоту, чиє тіло складається з очей.

Віктор Остапович стає для Сергія учителем та провідником у цей дивний новий світ, він може пояснити багато речей, але не завжди вважає момент відповідним. Для мене їхні стосунки з одного боку здалися доволі щирими і цікавими, а з іншого - складно збагнути як Сергій, дитина свого часу, так швидко і просто може повірити у надприродні здібності діда, місце якому на стбшній битві екстрасенсів. Де його сумніви у психічному здоров'ї Віктора Остаповича? Де його сумніви у психічному здоров'ї батьків, які возять до цього травника на лікування родичку? Де його сумніви у власному психічному здоров'ї, врешті решт? Пояснення, яке я знайшла для себе, полягає в тому, що, мабуть, справді є люди, які трохи більше ніж я, готові повірити у дива.

Мені імпонували загублені в книзі думки, які насправді проходять крізь неї червоною ниткою, про важливість історій у житті людства. Я високо ціную хороші розповіді, тому мені зрезонувало:

"Наприклад, палітурка книжки, яку ви тримаєте зараз у руках - це теж брама, що позначає початок і кінець поданої історії, навіть якщо справжня історія нескінченна... А історії - це, зрештою, чи не єдине, що має сенс і цінність за будь-яких умов".

Крім першої частини трилогії це видання містить ще й оповідання, дотичне до світу "Степового богу". Наївне і жорстоке водночас, воно тримається на дитячій вірі в монстрів, у Хижих, від яких можна захиститися побудовою Стіни посеред безкрайого степу. Чи справді можна..?

Якщо старанно ігнорувати всі натяки на продовження, розкидані у книзі, на непояснені моменти і ниточки, що тягнуться кудись у безвість, то можна сприймати "Степовий бог" як окремий твір, але це нелегко. Хочеться трохи більше. Відкрити / Коментувати

2021-04-12 15:16:51 Привіт усім. Розповідаю про десять книг, що я брала у букбокс, і не шкодувала про це. Трохи воєнної Швеції, жіночих оргазмів, книжкових нацистів, місячних і культового мальопису.

Взнала, що букбокс для звичайних людей вмер, буквально через півгодини як домонтувала відео. Прикро.



Відкрити / Коментувати

2021-04-10 15:07:24 Я тут вже розказувала про Редгрейн Лебовскі і що з нею не так, але почитайте ще що Ната Гриценко пише у зверненні до видавництва.


https://www.facebook.com/100006097329913/posts/2864388220441061/ Відкрити / Коментувати

2021-04-05 19:28:43 Показую свою нову книжкову вежу: мальопис за моєю найулюбленішою евер грою, балканська квота і велетенський дев'ятсотсторінковий монстр.



Відкрити / Коментувати

2021-04-04 15:39:03 ​​"Вільні малолюдці"

Зазвичай я не пишу ніяких відгуків на книги Террі Пратчетта, бо:

а) я вважаю їх всі за дефолтом дуже кльовими і планую читати решту свого життя по колу;

б) важко сказати щось хоч трішечки нове, бо складається враження, що всі і так вже читають Пратчетта по колу, одна я відкриваю його історії для себе вперше.

Тим не менш, "Вільні малолюдці" - це та книга про яку хочеться волати з балкона. У мене мегависокі очікування до книжок сера Террі, але Тіфані Болячка перевершила їх буквально з кількох сторінок знайомства. Якщо уявити, що бабуні Дощевіск та тітоньки Оґґ не існує, то Тіфані однозначно стає моєю улюбленою героїнею всього Дискосвіту.

Сюжети у книгах Пратчетта - взагалі не основне, але скажу кілька слів. Події відбуваються у Крейдокраї, де юна Тіфані Болячка зростає у вівчарській родині. У неї є міцна залізна сковорідка, книга з догляду за вівцями, спогади про бабцю, а також менший не надто розумний брат, якого вона мусить глядіти. Ще Тіфані має Перші погляди та Задні думки.

Одного дня у житті Тіфані з'являються Нак Мак Фіґлі - народ вільних малолюдців (щось середнє між шотландцями і смурфами), які визнають у ній відьму і готові допомагати. Це дуже кумедні, але войовничі створіння, що вважають своє життя райським. У них є маленькі гострі мечі, які починають світитися блакитним, коли десь поруч з'являються їхні одвічні вороги - правники (не чекав, Толкіне?), а також мишиці - бойові музичні інструменти, що підозріло нагадують волинку.

Це історія про спостережливість, мудрість і сміливість. Про Королеву, що викрадає маленьких хлопчиків (не чекав, Андерсоне?). Про брехню в казках. Про страшні сни. І, звісно, про овечок та скипидар.

"Ті, хто в силі, мають помагати тим, хто безсилий. Той, хто має голос, має заступитися за безголосого".

Дуже б хотілося стати такою як Тіфані, коли виросту, але боюсь, що цей потяг вже пішов. Лишається тільки чекати на наступні книжки з цієї серії. Відкрити / Коментувати

2021-04-01 16:12:09 Привіт усім. Розказую про книги, прочитані у березні: мальописи, художні репортажі та серцерозбивальні історії. Трохи Сирії, трохи Вірменії, трохи Балкан і король Мацюсь Перший.


Не думайте, я не забула про цей канал, напишу щось цікаве і сюди обов'язково.



Відкрити / Коментувати

2021-03-19 14:06:07 Фабрика з виробництва відеоконтенту продовжує діяльність.



Відкрити / Коментувати

2021-03-18 19:21:49 ​​"Ніби мене нема(є)"

Книги про Балкани оточують мене, зазирають в очі і смикають за рукав, питають, коли ж я прочитаю їх нарешті. Як їм відмовити.

"Ніби мене нема(є)" Славенки Дракуліч - новинка "Комори", яку я прямо була готова брати зі заплющеними очима, бо Славенка (навіть не дивлячись на неоднозначну "Кафе "Європа"") все ще дуже якісне і цікаве вікно у світ балканської літератури. У моєму читацькому досвіді "Ніби мене нема(є)" - її перший саме художній твір, хоча, як я розумію, він побудований на реальній історії.

Одразу треба сказати, що цю книгу ніяк не назвеш приємною, хоча текст у ній дуже красивий. Красивий і і невимовно сумний. У центрі історії знаходиться дівчина С., яка вчителювала у боснійському селі, коли туди прийшли серби, перестріляли чоловіків, а жінок вивезли у концтабір. Спочатку С. сподівається на обмін полоненими, але з кожним днем її надія все слабшає і зрештою це стає неважливим.

Авторці дуже пронизливо вдалося зобразити перехід від життя освіченої молодої жінки, яка любить вечірки і наївно бере у концтабір нові італійські туфлі, до існування рабині, з якою можна зробити будь-що і нікому нічого за це не буде.

"С. знає, що цей автобус насправді переселяє їх із однієї реальності до іншої, із одного часу (чи історичної доби) - до іншого".

Її обирають для когорти дівчат, чиїми тілами користуються сербські солдати. Так звана "жіноча кімната". Це постійні зґвалтування, побої, страх і смерті. Хочеться попередити, що у книзі присутні дуже важкі сцени, від яких стає майже фізично боляче.

Славенка лишається вірною собі і намагається знайти відповіді: як? чому? Це ж звичайні люди, ще вчора ви могли знати їх, а сьогодні в них зовсім не лишилося жалощів чи хоча б чогось людського. Люди ж бо не палять інших людей в сміттєвих контейнерах.

"С. відразу усвідомлює, що саме в цьому вся суть - у навмисному приниженні людей. Табірні в'язні перестають бути людськими істотами..."

Так само добре зображений і зворотній процес повернення до нормального життя, хоча, не факт, що воно може бути нормальним для С., настільки надламує цей досвід. В одному подкасті про літературу я почула фразу: "Усе що тебе не вбиває, робить тебе травмованим", - і це дуже влучно описує ситуацію.

"С. бачила стільки горя, лиха і смертей, що вона тепер просто не зможе насолоджуватися красою чи знову повірити в доброту".

Ця книга не лише глибоко вразила мене, а й зробила "вразливішою", відкривши купу глибинних страхів. Зазвичай я з задоволенням ділюся книжками із друзями, але цю одну я не хочу давати нікому, занадто інтимним було читання.

Дуже хочеться також згадати перекладачку Ірину Маркову. Їй не тільки вдалося добре зробити свою роботу, вона ще й лишила нам післямову, де кричить буквами - я певна, це крик! - про що ця книга і навіщо вона. Після всіх свідчень і судів покарані за свою діяльність були одиниці з тисяч.

"Читаючи її, ви віддаєте шану кожній з тих, хто пережив насильство, свавілля і збезчещеність, кожній, кого було забуто, а кат так і не був покараний. Забути не можна говорити".

Виникає великий контраст між рожевою софттач обкладинкою, яка, здавалося б, не віщує біди, і текстом, просякнутим відчаєм і болем. Мої рекомендації. Відкрити / Коментувати

2021-03-16 17:54:36 мій сьогоднішній день одним мемом Відкрити / Коментувати

2021-03-15 17:05:02 Розказую, що не так із книгою про Яринку та чому не можна мацати сплячих людей.



Відкрити / Коментувати