2021-03-18 19:21:49
"Ніби мене нема(є)"
Книги про Балкани оточують мене, зазирають в очі і смикають за рукав, питають, коли ж я прочитаю їх нарешті. Як їм відмовити.
"Ніби мене нема(є)" Славенки Дракуліч - новинка "Комори", яку я прямо була готова брати зі заплющеними очима, бо Славенка (навіть не дивлячись на неоднозначну "Кафе "Європа"") все ще дуже якісне і цікаве вікно у світ балканської літератури. У моєму читацькому досвіді "Ніби мене нема(є)" - її перший саме художній твір, хоча, як я розумію, він побудований на реальній історії.
Одразу треба сказати, що цю книгу ніяк не назвеш приємною, хоча текст у ній дуже красивий. Красивий і і невимовно сумний. У центрі історії знаходиться дівчина С., яка вчителювала у боснійському селі, коли туди прийшли серби, перестріляли чоловіків, а жінок вивезли у концтабір. Спочатку С. сподівається на обмін полоненими, але з кожним днем її надія все слабшає і зрештою це стає неважливим.
Авторці дуже пронизливо вдалося зобразити перехід від життя освіченої молодої жінки, яка любить вечірки і наївно бере у концтабір нові італійські туфлі, до існування рабині, з якою можна зробити будь-що і нікому нічого за це не буде.
"С. знає, що цей автобус насправді переселяє їх із однієї реальності до іншої, із одного часу (чи історичної доби) - до іншого".
Її обирають для когорти дівчат, чиїми тілами користуються сербські солдати. Так звана "жіноча кімната". Це постійні зґвалтування, побої, страх і смерті. Хочеться попередити, що у книзі присутні дуже важкі сцени, від яких стає майже фізично боляче.
Славенка лишається вірною собі і намагається знайти відповіді: як? чому? Це ж звичайні люди, ще вчора ви могли знати їх, а сьогодні в них зовсім не лишилося жалощів чи хоча б чогось людського. Люди ж бо не палять інших людей в сміттєвих контейнерах.
"С. відразу усвідомлює, що саме в цьому вся суть - у навмисному приниженні людей. Табірні в'язні перестають бути людськими істотами..."
Так само добре зображений і зворотній процес повернення до нормального життя, хоча, не факт, що воно може бути нормальним для С., настільки надламує цей досвід. В одному подкасті про літературу я почула фразу: "Усе що тебе не вбиває, робить тебе травмованим", - і це дуже влучно описує ситуацію.
"С. бачила стільки горя, лиха і смертей, що вона тепер просто не зможе насолоджуватися красою чи знову повірити в доброту".
Ця книга не лише глибоко вразила мене, а й зробила "вразливішою", відкривши купу глибинних страхів. Зазвичай я з задоволенням ділюся книжками із друзями, але цю одну я не хочу давати нікому, занадто інтимним було читання.
Дуже хочеться також згадати перекладачку Ірину Маркову. Їй не тільки вдалося добре зробити свою роботу, вона ще й лишила нам післямову, де кричить буквами - я певна, це крик! - про що ця книга і навіщо вона. Після всіх свідчень і судів покарані за свою діяльність були одиниці з тисяч.
"Читаючи її, ви віддаєте шану кожній з тих, хто пережив насильство, свавілля і збезчещеність, кожній, кого було забуто, а кат так і не був покараний. Забути не можна говорити".
Виникає великий контраст між рожевою софттач обкладинкою, яка, здавалося б, не віщує біди, і текстом, просякнутим відчаєм і болем. Мої рекомендації.
778 viewsedited 16:21