(продовження) Всеволод Вишневський, який був кулеметником Волз | ЛІТЕРАТУРНА КУНСТКАМЕРА

(продовження) Всеволод Вишневський, який був кулеметником Волзької флотилії на пароході «Ваня», тієї флотилії, де комісаршею була Лариса Рейснер, написав у 1932 році про неї п’єсу (першу і останню радянську трагедію) під назвою «Оптимістична трагедія». За сюжетом на корабель прибуває жінка-комісар, матроси обступають її, жартують і чинять харасмент. Комісарша хапає свій наган, вбиває одного з матросів і вимовляє фразу, яка в пізні радянські часи стала анекдотичним мемом: «Ну, кто еще хочет попробовать комиссарского тела?» Вишневський, до речі, любив читати свої п’єси зі сцени, там багато стріляли, і він при цьому витягував свій бойовий револьвер і націлювався в зал.
Після повернення в голодний Петербург Раскольніков призначений командувачем Балтійського флоту, вони з Ларисою нарешті оформлюють офіційний шлюб. Подружжя оселилося в розкішному особнякові, який належав імператриці. Вони завели прислугу та влаштовували прийоми, на яких більшовицька валькірія дивувала усіх своїми нарядами, реквізованими з гардеробу імператриці. За свідченням Осипа Мандельштама, одного разу вона запросила на званий вечір тих, кого мала заарештувати ВЧК, і цілий вечір танцювала і розважала тих, на кого чекала куля.
У цей же період (1920-1921 рр.) Лариса Рейснер зав’язує тісні стосунки з Олександром Блоком, якого мала переконати вступити в партію більшовиків. Невдовзі з якихось причин адмірала Раскольнікова, командувача балтійським флотом, з флоту переводять у дипмісію і відправляють послом в Афганістан, куди разом з ним їде і Лариса Рейснер. Місцеві були здивовані жінкою у чоловічому одязі, яка співає з матросами частушки під гармошку. В Афганістані вони були два роки, а у 1923 році Лариса кидає Раскольнікова, тікає від нього до Москви і стає коханкою троцькіста і журналіста Карла Радека (Собельсона, уродженця Львова). У 1923 році Радек за завданням Сталіна планує комуністичне повстання в Німеччині. Разом з ним у Німеччину вирушає і Лариса. Фінансування повстання здійснювалося через російське посольство, планувалося озброїти 50 тисяч німецьких повстанців, а також було підготовлено 20 дивізій РККА для «допомоги братній Німеччині». Але в останній момент німецькі комуністи відмовилися від ідеї повстання. Тільки комуністи Гамбурга, де перебували Радек і Рейснер, здійснили спробу захопити місто, але були розігнані рейсхвером.
Після повернення з Гамбурга Лариса Рейснер кидає Радека і їде на Донбас, про який пише книгу «Уголь, железо и живые люди» (1925). На Донбасі вона знаходить чергового коханця - партійного чиновника Андрія Брадулова. 8 лютого 1926 року вона раптово помирає у Москві від тифу. Тифозна паличка була у сирому молоці, яке вона випила. За іншою версією – в еклерах, які були виготовлені з зараженого молока. Похована у Москві на Ваганьковському кладовищі серед артистичної богеми.
Лев Троцький писав: «Пройдя невредимой через огонь и воду, эта Паллада революции внезапно сгорела от тифа в спокойной обстановке Москвы, не достигнув тридцати лет». Поет М. Кольцов Михаил патетично запитував: «Зачем было умирать Ларисе, великолепному, редкому, отборному человеческому экземпляру?».
Раскольніков залишився на дипломатичній роботі, у 1938 році втік з Болгарії, де був повпредом, до Парижа, а через рік викинувся з вікна у стані психозу, за іншою версією був убитий агентами НКВС. Радек був заарештований у 1937-му, помер у таборі у 1938-му. Поет Гумільов, на якого Рейснер була страшенно ображена за те, що він її кинув (здається, єдиний з усіх її коханців) був розстріляний чекістами ще 1921 році за сфабрикованою справою, пов’язаною із Кронштадтським повстанням балтійських матросів.