2022-04-14 19:59:46
Можете мене четвертувати.
Тил. Магазин. Поки доня пішла собі по шампунь, я в коридорі на лавочці вся очима в телефоні та новинах про Бучу. У нас неподалік дача, подумали стратегічно, щоб не навантажувати інфраструктуру Києва (що означає лише всім киянам одразу заховатися в метро від бомбардувань, чи в черзі за хлібом, а в нас є де перебути), треба пребратися на дачу. Перебралися, але перебути не вийшло. Коли до села підійшли орки, а над хатою стали літати гелікоптери з псковським десантом, та так низько, що, здавалося, наштрикнуться на димар, чоловік нагадав мені про розстрільні списки, сказав, що я буду перша, запхав у машину, тікали лісами, бо по трасі на зустріч перла колона ворожих танків…
Дякую йому і людям, що прийняли. Сиджу на лавці в тилу, гортаю телефон, прикіпаю очима до Бучанських вулиць. Усі впізнаю. В попередньому житті я їздила в Бучу з дачі на велосипеді. Чоловік мені подарував білого велосипеда з білими колесами. Дамського. Незвичного. Я одягала капелюха, чіпляла на кермо велосипеда кошика і їхала в бучанський Новус чи Екомаркет за продуктами, а в Нову Лінію чи Епіцентр за горщиками для квітів. Вітер розвівав мою довгу спідницю. Світило сонце. Обабіч у полі цвів люпин – фіолетовий, рожевий. Я вперше тут побачила ці квіти і так багато – цілі квітучі поля, неорані, бо це землі запасу. Я їхала вздовж цих люпинових полів на білому дамському велосипеді і відчувала себе героїнею романтичного кіно, сміялася до світу, і мені здавалося, що в мене за спиною ростуть крила. Я народилася не тут, але ці місця стали мені рідні…
Серце рвонуло болем – на світлинах моє розбомблене життя. Он біліє знайома церква з золотими куполами, скільки разів їздила повз неї. На світлині на тлі церкви розрита братська могила закатованих українців…
Перегортаю новинну сторінку. Ірпінь… Ірпінь з Бучею і в житті плавно перетікають один в одне. Теж упізнаю вулиці. Тут жив мій брат з родиною, важко впізнати колись охайний мікрорайон. Отут я мріяла відкрити садочок для дітей. Звідси 15 хвилин автом до Києва. Серед новесеньких забудов в Ірпені бракувало шкіл і садочків. Ось знайома нова багатоповерхівка біля парку, ми тут завжди повертали, коли їхали на дачу – все розстріляно, і мої плани теж.
Далі стрічка новин відкрила Бородянку. Бородянка теж моя. Воно все тут недалеко одне від одного. Зовсім недавно моя дача стала належати до Бучанського району, а раніше була Бородянського. Усі школи Бородянщини теж мої. Увесь Бородянський район об’їздила. Побувала в кожній школі і не раз. Їх там 28. Багатьох дітей впізнаю на вулицях, а вони мене. «Добрий день! – кричать здалеку і дзвінко сміються. Біжать обніматися. Тепер серед цих дітей є згвалтовані росіянами і вбиті... Знаю в Бородянці багатьох людей. Ті, що вижили, розповідають мені по телефону, як рятувалися від кадирівців. Людмила Петрівна, бібліотекар, розказала як у підвал залетіла бомба і частину людей убила, а їх привалило, а вони себе відкопували. Відкопавшись, брели брудні пішки в сусіднє село, і чоловіка розібрав серцевий напад, усі думали, що помер, а Людмила Петрівна почала кричати, щоб не смів помирати - і він почав дихати…
Гортаю далі. В наступній новині Ганна Маляр оголошує, що в Бородянці, виявляється, ще гірші новини, ніж у Бучі. Що будуть ще про це повідомлення. Господи, куди гірше? Куди?! В Маріуполі в мене сестра. Давно немає зв’язку. В Миколаєві тітка з родиною. В Чернігові тітка… Хочеться вити…
Заплющую очі. Вони давно сухі. З початку війни ніби закам’яніла. Але дихаю. Іноді бракує повітря. Дихаю глибоко. Розплющую очі. Щось довго доні немає. Заходжу в магазин. Розглядаюся. Поруч зупиняються дві.
- Может вот ету вазьмьом?
- Да берьом і ета, і ета…
-
Не знаю, місцеві чи приїжджі. Гарненькі, черпурненькі. Модні. Дорого вбрані, усміхнені.
- Слушааай, а знаєшь, чьо ми забилі?
- Чьо?
541 views16:59
Л
