Леся Литвинова

2023-02-24 22:04:11 - Льоха, ми їдемо у військкомат. Ти з нами? Зустрічаємось за півгодини.

Рік тому я звично кричала йому про чергову ж@пу в слухавку, ані на хвилину ні сумніваючись в тому, що він, як завжди буде поруч. Як завжди.

З нас не вийшло свого часу зразкове подружжя, але він чи не єдина людина, про яку я можу сказати "справжній друг". Без нього ніколи не було жодного сімейного свята. І жодної серйозної події без нього не обходилось також. Він був моїм штурманом на Майдані. Він тягав з нами мішки на Фролівській і концентратори в фонді. Його обожнюють всі мої діти, і наши з ним спільні дівчата, і молодші, для яких він друг та компаньйон по іграх.

- А речі де? Ти хоч паспорт з собою взяв?
Мені в голові не вкладалося, що він прийде провести, але не йти з нами рік тому.
- Я маю знімати. І писати. Це теж важливо. Я вам буду допомагати, але зараз не піду. Мобілізують - ховатись не буду. Але зараз я залишаюсь.

Весь цей рік він був моєю підтримкою в тилу. Моніторив нам новини, щось весь час надсилав, чи здобував, не давав дітям відчувати себе самотніми, підтримував батьків і писав про війну для іноземних ЗМІ.

- Доповідаю. Пам'ятаешь, я казав, що піду, як тільки призовуть? Сьогодні у військкоматі сказали, що завтра о сьомій ранку я висуваюсь до місця проходження служби.

Це було вчора. А сьогодні він вже за сотні кілометрів, вдягнений в однострій. І навіть встиг знайти собі котячого друга.

І, доречі, серед тих, хто лишився вдома - ще один котячий друг. Кіт на ім'я Пух з імунодефіцитом. Свого часу Льоха виявився єдиною людиною, яка не відмовила і взяла його до себе, незважаючи на війну. Котик не може жити з іншими котами, бо вони для нього несуть небезпеку. Але дуже контактний і вміє товаришувати з людьми.

У нас з Льохою купа спільних знайомих. Можливо серед них є хтось, хто зможе взяти Пуха до себе тимчасово? На той час, поки хазяїн буде воювати? Ми ані на хвилину не сумніваємось, що дочекаємось його повернення. Бо у нас попереду ще до біса всього корисного та цікавого. Відкрити / Коментувати

2023-02-23 15:23:37 Рік тому я заспокоювала на кухні вдома жінку із Станиці, яку встигла висмикнути звідти в останній момент.

- Не хвилюйся, ми якось впораємось. Ти тут вдома. Тут безпечно. Ти всіх знаєш. Я рада, що ти встигла.

Пройде меньше доби і я розбуджу її словами "Бомблять. Прокидайся".
Потім поїду в Київ, забирати старшу доньку і батьків. Потім залишу їх облаштовуватись і поїду на роботу.

Назустріч мені будуть їхати нескінчені колони автівок і пішки йти люди. Нести сумки з речами та переноски з тваринами. Вести за руку дітей. Подалі від Києва, який атакували з повітря. В напрямку безпечного, як здавалося, передмістя. В напрямку Бучі та Гостомеля...

Пройде ще меньше доби і я зрозумію, що у мене більше немає можливості дістатися до "безпечного місця", де лишились діти та батьки. Я знайду в кутку офісу старий наплічник Максим Петрович Нещерецкий , накидаю туди те, що може згодитись і поїду шукати військкомат, у якому буде меньше черга.

Але до цього ще майже дві доби. Я цього всього не можу знати. Я впевнена, що наступ буде з боку Донбаса. Впевнена, що війська на Півночі - лише залякування. Впевнена, що йди на Київ ніхто не буде, бо то є самогубством.
І повторюю знов і знов:
- Не хвилюйся. Ти в безпеці... Відкрити / Коментувати

2023-02-19 20:09:27 Channel photo updated Відкрити / Коментувати

2023-02-18 22:57:32 Я здогадувалась, що буде саме так. Але сподівалась, що впораюсь...

Для мене важливо було знайти можливість опинитись сьогодні в Києві. З двох причин.
По-перше, у Поліни сьогодні день народження. По-друге - вже дев'ятий рік це ключова дата для мене у всіх подіях на Майдані і після нього. День, коли народилась моя дитина. І ніч, коли наново народилась я. Страшна ніч 2014 року.

...Мене накрило посеред темної порожньої Інститутської. Ніби всі ці роки одночасно впали на плечі, притискаючи до холодної бруківки. Бруківки, яка пам'ятає ріку крові, яка текла вниз, до згорілого Будинку Профсоюзів.
Я стояла і ридала вголос, лякаючі своїх дітей. Про всіх, хто тоді не побачив ранку. Про тих, хто вийшов звідти з обпеченою душею. Про тих, хто дав надію решті. Бо саме в ту ніч ми перемогли. Перемогли страх смерті на шляху до волі. Хоча ще не здогадувались якої довжини буде цей шлях... Відкрити / Коментувати

2023-02-03 19:06:20 Я знаю, що в п'ятницю ввечорі такі пости писати майже немає сенсу. Але я тільки дісталась до сталого зв'язку.

Це мали б бути три окремих пости. Про трьох окремих людей. З трьома окремими травмами. І єдиним спільним - якби не війна, цього б з ними не сталося. Але всі троє - воїни. І всі троє потребують важких операцій прямо зараз.

Я не можу обрати про кого писати першим, а про кого пізніше. І не можу вирішити чи спочатку сплачувати пластину пораненому в голову, чи систему на хребет тому, хто не може ходити. Бо їм однаково швидко потрібно допомогти.

Тому єдине, що можу - спробувати зібрати одночасно на трьох. Сума велика - майже 300 000 гривень. Але це життя трьох людей. Трьох з тих, про яких зазвичай пишуть "молимось за наших хлопчиків" і "хай Бог вас береже". Ну і смайлики, да. Бог, нажаль, не завжди встигає за ними придивитись. Особливо в тім пеклі, в якому вони виборюють наше життя. Але ми можемо спробувати допомогти там, де він трошки відволікався на щось інше.

Будь ласка, допоможіть нам в понеділок сплатити ці рахунки. Ще кілька місяців тому я б ризикнула замовити у постачальників під обіцянку, що поверну кошти трохи згодом. Але я бачу як важко кошти збираються. І тому не впевнена, що зможу.

Отримувач: БО “БФ “СВОЇ”
Код ЄДРПОУ: 39293651
IBAN: UA883052990000026004015002735
в АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Картка: 4246001030029122 Відкрити / Коментувати

2023-02-02 13:23:45 Зазвичай, бк - це просто бк. Залізяччя, яке працює на перемогу. Але інколи десь глибоко в мені прокидається давно забутий маленький режисер і починає малювати картинки.

...1985 рік. Якась жінка на прізвище Підгорбунська пакує черговий ящик гранат на заводі. Де він? В Красноярську? Новосибірську? Про що вона думає? Про те, що вони будуть використовуватись в Афгані? Чи про дитину, яка чекає маму з роботи? Чи взагалі ні про що не думає, а робить свою роботу автоматично, як добре налагоджений станок?

....1985 рік. Дев'ятирічна дівчина на ім'я Леся ходить в третій клас київської школи. На другому поверсі школи розташований маленький шкільний музей. На стіні - величезне фото солдата, який кидає гранату. Під склом - уламки снарядів і листи з фронту. Дівчина знає, що така війна ніколи не має повторитись. І що її життя буде геть іншім.

....2023 рік. Чи ще жива жінка, яка пакувала ці гранати? Чи розуміє вона, що сьогодні вони летять в обидва боки? Що робить зараз її дитина? Поїхала з країни, не підтримуючи те, що ця країна наробила? Чи сидить десь в окопі, тримаючи в руках таку саму гранату? Чи горланить про "можем павтарить" ?

...2023 рік. Дівчина на ім'я Леся вже давно доросла. Вона розпаковує черговий ящик з гранатами, на якому написано " 1985 рік, пакувальниця Підгорбунська" і думає про те, що у неї за спиною її дев'ятирічна донька. Донька, яка сьогодні вчилась в шкільному бомбосховищі, де немає ніякого музею. Але де кожна дитина знає, що така війна ніколи не має повторитись. Відкрити / Коментувати

2023-01-27 21:51:49 У більшості з нас майже рік внутрішнє 24 лютого. Такий собі "день сурка" з жахливими варіаціями. 24 лютого, коли довелось їхати з дітьми в невідомість. І наступне 24 лютого, коли фізично не лишилось дому, в який можна повернутись. І ще одне 24 лютого, коли загинув найкращий друг. Отой, смішний і незграбний. А потім ще один, вічний воїн. І знов 24 лютого, коли зник зв'язок з родичами. І знов, і знов, і знов...

Ми всі знаємо, що війна не вічна. І що у нас є шанс прожити довше, ніж вона буде нівечити наші міста і серця. І кожен з нас чекає того дня, коли день сурка закінчиться.

Але парадокс в тому, що цей, наступний, мирний день ми бачимо не 25-го лютого, а 23-го. Нам здається, що ми знов зможемо увійти у свій зруйнований дім, де все буде так, як залишилось в спогадах. Що той смішний та незграбний друг знов з'явиться на порозі з пляшкою віскі . А той, іншій, як завжди буде сидіти тихо в своєму куточку та мовчати про щось, лише йому зрозуміле. І діти будуть радісно кричати : "дивись, літак у небі!" І метро знов стане зручним транспортом, а не бомбосховищем.

Але правда в тому, що 23-го лютого вже не буде ніколи. А як жити в 25-му, ми не знаємо. І чи зможемо навчитись - невідомо ... Відкрити / Коментувати

2023-01-26 17:48:21 Відкрити / Коментувати

2023-01-16 22:03:04 Мар'їнка. Вкотре передивляюсь це невеличке відео, намагаючись знайти знайомі орієнтири.

Десь там - школа, в якій діти малювали осінь. Десь там - затишний двір, в якому до мене прилетів знайомитись богомол.

Десь там - дім, в якому жили люди, яких я знала...

Востаннє я була там в 16 році. З міжнародниками, які все нервували про те, що я без броніка та каски. Все, що мені лишилось на згадку - кілька фото, та стаття в "Дзеркалі Тижня", яку я написала одразу як приїхала.

https://zn.ua/ukr/amp/SOCIUM/mar-yinka-v-nadiyi-pobachiti-svitanok-_.html

Боляче. Фізично боляче. Відкрити / Коментувати

2023-01-15 01:26:31 Я не хочу їм смерті. Я хочу їм вічного життя. І прозріння. Щоб кожен "день сурка" був наповненим розумінням того, що вони наробили. Щоб кожного ср@ного дня вони бачили тих, хто загинув від їх ракет і відчували весь біль і відчай живих.

Господи, дай цім потворам емпатії. Не як спасіння. Як спокуту. Разом з вічним життям в тому пеклі, яке вони самі створили. Відкрити / Коментувати